НОВИНИ
АНОНСИ
АКТУАЛЬНО
ТОЧКА ЗОРУ
ЗАДАЙ ПИТАННЯ
ВІДЕО
ФОТОАЛЬБОМИ
ПОЛЕМІКА
МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
ДОСВІД
ПЕРСОНА
ПРЯМА МОВА
ПЕРСОНА
СПРОБА СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1919 РОКУ НА ЗАКАРПАТТІ

 

22 березня — чергова річниця революційних подій 1919 року на Закарпатті. Зараз цю сторінку історії області ігнорують на тлі неабиякої уваги до Карпатської України 1939 року, сакралізованої в сучасному націоналістичному дискурсі. Хоча було би повчально згадати досвід тих 40 днів першого соціалістичного експерименту на схилах Карпат. Адже Радянська влада тут точно не встановлювалася на «російських багнетах». Навіть навпаки — вона прийшла із заходу, з Угорщини, частиною якої тоді були закарпатські землі. 

 

«Такій ідіотській монархії не місце на білому світі» (Бравий вояк Швейк)

 

На початку ХХ століття Австро-Угорська дуалістична монархія, до складу якої входило і Закарпаття, представляла собою «клаптикову імперію», що тріщала по швах. У 1848 році, зіткнувшись із поширенням загальноєвропейської революції, вона вже перебувала за крок від історичного небуття, коли вивільнилися пригноблені національні меншини і буржуазно-демократичні рухи.
Однак у 1849 році імперія Габсбургів одержала відстрочку від краху завдяки грі на національних протиріччях (передусім між угорцями та хорватами) і залученню до придушення революції військо «жандарма Європи» Миколи І.

 

Завдяки тогочасній літературі ми володіємо чудовими пам’ятниками закостенілості та бюрократичній тупості двоголового австро-угорського монстра: перш за все, це спадщина двох мешканців Праги — криптоанархіста Франца Кафки (химерний ірраціональний світ творчості якого був би, напевно, неможливий без досвіду служби в держустановах) і, звісно, Ярослава Гашека. Гашек — богемний анархіст із празьких генделиків, засновник «Партії помірного прогресу в межах законності» і комісар Червоної Армії — вивів незабутній образ бравого вояка Швейка, який, користуючись личиною казкового ідіота, блискуче викриває ідіотизм Системи у всіх її проявах: імперіалістичної війни, панівних порядків та й самої держави, найвільніше місце у котрій — божевільня, де «кожен міг говорити, що захоче, зовсім як у парламенті».

 

Хай там як, та зі вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда у Сараєві 28 червня 1914 року починається фінальний акт агонії Австро-Угорської імперії. Перша світова війна остаточно похитнула «клаптикову монархію», активізувавши революційні та відцентрові тенденції у «Центральній державі №2». Армію «світлішого цісаря» поодинці били навіть війська, що перебували у ще жалюгіднішому стані — сербські, російські та італійські.


Від Революції  айстр  до Угорської Комуни

Кінець світової війни був катастрофічним для Австро-Угорщини. Коли вона звернулася до Антанти з проханням про переговори щодо перемир’я 2 жовтня 1918 року, лавину розпаду було запущено. У межах найближчого місяця національні меншини створили власні національні ради, і між 28 та 31 жовтня чехи, словаки, хорвати та закарпатські русини заявили про заснування власних утворень. Але найбурхливіші події вирували у Будапешті, де їх підігрівало небажання офіційного Відня йти на які-небудь помітні поступки. Якщо доречно проводити паралелі з Росією 1917-го, то в кінці жовтня 1918 року в Угорщині відбувся аналог Лютневої революції, який мав на меті створення буржуазно-демократичної республіки.

Роль «угорського Керенського» випала на долю лівого ліберала графа Міхая Карої, котрий і сформував 31 жовтня уряд. Завдяки репутації поміркованого і водночас прогресивного політика Карої спершу видавався компромісною фігурою для інтересів ліберальної буржуазії та настроїв революційних мас (показово, що відставний прем’єр безперешкодно перебував в Угорщині за радянської влади і був змушений емігрувати після перемоги контрреволюції; в еміграції він захищатиме Самуїла Шварцбарда — того самого, який вбив Петлюру — і стане таким лояльним до комуністів, що недруги постійно називатимуть його «Червоним графом»). Але уряд Карої, притиснутий до стінки на переговорах з державами-переможцями в Тріанонському залі Версальського палацу, не зміг впоратися із важкою політичною та економічною кризою, що супроводжувалася перспективою втрати більшої частини підвладних Угорщині територій, і зрештою буквально звалив на плечі соціалістів вирішення завдань, що стояли перед країною. У переважній більшості вони зводилися до проблеми мирного врегулювання і потреб модернізації. Перш ніж здійснити соціалістичні перетворення, революціонери повинні були вирішувати суто буржуазні завдання — у цьому трагедія угорської революції нагадувала російську.


В історичній літературі, особливо антикомуністичній, побутує думка, що Угорська комуністична партія мало не в повному складі була рекрутована з військовополонених угорців, що навернулися до марксизму тільки у російському полоні. Справді, значна кількість членів УКП прийшла в лівий рух, побачивши на власні очі безглуздість світової бійні та пройнявшись духом революції в Росії (зокрема, серед них був Імре Надь, ключова фігура угорських подій 1956 року). Та ядро партії сформувалося ще до війни як революційне крило робітничого та соціалістичного руху — майбутній лідер комуністів Бела Кун, скажімо, вступив до УСДП ще у середній школі (1902 рік). А Дюлу Альпарі, котрий загине у нацистському концтаборі Заксенхаузен у роки Другої світової війни, навіть встигли були виключити з реформістської соціал-демократичної партії. З цими комуністами змикалися вихідці з синдикалістських кіл. До того ж, чимало молодих інтелектуалів, наприклад, Дьйордь Лукач (у майбутньому нарком з культури, літературний критик та один із найвидатніших філософів-марксистів 20 століття) чи журналіст Тібор Самуелі, долучилися до комуністичних ідей завдяки культурній спілці «Гусадік сазод» («Двадцяте сторіччя») ...

22 лютого 1919 року 32 представників керівництва компартії було заарештовано. Однак уже через місяць буржуазний уряд сам кинув владу, не бажаючи брати на себе відповідальність за зовнішньополітичні поразки. Антанта, намагаючись розчистити для себе плацдарм для вторгнення до Радянської України та Росії, передала кабінету Карої «ноту Вікса» — документ вкрай малоприємний, з огляду на небажання угорців коритися англо-французькому диктату. І неприйнятний для Будапешта у світлі того, що за його умовами вони втрачали не лише всі землі, де угорці не становили відносної більшості населення, а й такі цілком угорські міста, як Дебрецен і Сегед. 20 березня Карої доручив сформувати уряд соціал-демократам. Ліве крило останніх ще з початку місяця вело перемовини з комуністами про створення єдиної робітничої партії, що одержала назву Угорської соціалістичної партії. Пікантності ситуації додавало те, що правлячий клас фактично передавав управління державою тим самим людям, яких іще нещодавно запроторив до в’язниці.

 

«Срібна земля» «червонішає»

Радянська влада в Угорщині була проголошена вже 21 березня 1919 року, коли сформована вже єдиною Соцпартією Революційна урядова рада конституювала створення Угорської радянської республіки (УРР). Її перший уряд очолив соціал-демократ Шандор Гарбаї. А фактичний керівник новоутвореної республіки — лідер комуністів Бела Кун, призначений комісаром з іноземних справ, повідомив Раднарком РРФСР про «встановлення диктатури пролетаріату». Розпочалися 133 дні Угорської Комуни, 40 з яких були і строком існування Радянської Руської Крайни — автономного утворення закарпатських русинів.

Встановлення радянської влади в Угорщині стимулювало стихійне розростання, зокрема на території Закарпаття, подібних Рад на рівні сіл, міст, районів і комітатів (комітат, або жупа — основна територіальна одиниця), які, у свою чергу, обирали Директоріуми (виконавчі органи влади) у складі 3-5 чоловік. Усього налічувалося чотири жупні Ради — у Мукачеві, Хусті, Чопі та Севлюші (угорська назва Виноградова). У числі окружних Рад, на які з 5 квітня 1919 року перетворювалися їх комітатські аналоги, були три русинські — Березька (з центром у місті Мукачево), Марамороська (Хуст) і Ужанська (Середнє).

Крім автономних органів самоврядування, угорська революція породила й закарпатські збройні формування. У той час як 25 березня в будапештській газеті «Népszava» був оприлюднений урядовий декрет про утворення Угорської червоної армії (УЧА), «…передусім із вербованих до її лав організованих робітників, в тому числі й вояків-пролетарів, що вже перебувають у війську», у Мукачеві починалося формування Русинської червоної гвардії. Згідно з планом, розробленим на початку квітня, утворювалося Мукачівське русинське територіальне командування, яке відповідало за Червону Русинську дивізію (65 дивізію УЧА), до якої мали увійти три бригади. Хоча її комплектацію так і не було завершено, до неї встигли записатися понад 6 тисяч добровольців.
Політичним комісаром Русинської дивізії був Іван Мондок — талановитий журналіст, який свого часу долучився до комуністичного руху, перебуваючи в російському полоні. Його доля склалася трагічно. Після падіння УРР його обиратимуть до чехословацького парламенту і піддаватимуть переслідуванням, які змусять його емігрувати у 1930 році до СРСР, де він стає аспірантом Інституту історії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів. Заарештований у роки сталінських репресій за сфабрикованими (й абсурдними — зокрема, йому інкримінували шпигунство на користь Чехословаччини, у тюрмах котрої він сидів) звинуваченнями у 1933 році, Мондок отримав 5 років таборів і був страчений 25 листопада 1937 року за рішенням «трійки» при Ленінградському облуправлінні НКВС СРСР без пред’явлення звинувачення. 

 

На штурм неба?

 

Угорські радикальні соціалісти взялися за обіцяні революційні перетворення. Не варто забувати, що більшість із них з об’єктивних причин були радше загальнодемократичні, ніж соціалістичні. Але до них угорська революція підходила не менш рішуче, ніж її попередники — Паризька Комуна та Жовтнева революція.

 

Першим принциповим питанням була перебудова виробничих відносин на нових засадах. 26 березня 1919 року Революційна урядова рада Угорщини видала декрет, за якою націоналізації під робітничим контролем підлягали промислові та транспортні підприємства і майстерні, на яких працювали більше 20 людей, а також торгові установи і магазини з кількістю зайнятих більше 10 людей. Промислових підприємств у Закарпатті було не так вже й багато — лісохімічні заводи у Сваляві і Тур’ї-Бистрій, меблеві комбінати, заводи будматеріалів, пивзавод Шенборнів і тютюнова фабрика в Мукачевому, а також низка дрібних сталеливарних підприємств. У результаті революції суттєво покращилося становище їхніх працівників, які змогли чітко визначати умови праці в нових колективних договорах, а також було частково відновлено дезорганізовані війною виробництво й інфраструктуру.

 

Згідно з відповідним декретом від 3 квітня 1919 року, конфіскації підлягали всі «великі та середні маєтки розміром більше 100 гольдів» (57 га) орних земель.

 

Адже селяни й без урядових декретів знали, що їм робити — всюди відбувалися захоплення і перерозподіл наділів (у Ворочеві, Бистріці, Горінчеві, Ізі, Липчі, Задньому — загалом у десятках сіл).

 

Саме соціалістичний, а не ліберально-буржуазний, уряд Угорщини вперше впровадив і свободу слова та друку. Було налагоджено видання газет для населення Закарпаття русинською («Руська правда», яка з 6 номеру одержала назву «Русько-Країнська правда», — орган будапештського наркомату в справах Руської Крайни), українською («Червона Україна» — орган української комуністичної групи, що складалася з колишніх військовополонених австро-угорської армії) і угорською («Ruszka Krajna», «Beregi munkás» — «Березький робітник», «Munkácsi népszava» — «Мукачівське народне слово») мовах. 

 

Початок кінця

 

Відчуваючи загрозу розростання ліворадикального руху у себе вдома, держави Антанти більше не збиралися терпіти революційне вогнище посеред Європи — майже як у середині 19 століття, коли європейські монархії не змогли змиритися з попередньою революцією в Угорщині. У версальських залах західні можновладці теревенили про мир, одночасно благословляючи обома руками війну проти революції, і сумлінно розробляли ідею східного «санітарного кордону» проти «безбожного більшовизму», практичним втіленням якої стали фінансування, переозброєння і підготовка збройних сил нових буржуазних держав, що мали виникнути чи розширити зафарбовану своїм кольором територію на карті Європи, — Польщі, Чехословаччини та Румунії. Останні дві як безпосередні сусіди Угорщини мали стати «каральним мечем» проти «розгулу комунізму» в Карпатській улоговині, й Антанта своїм тиском усіляко підганяла румунів з чехословаками до вторгнення в Червону Угорщину. Так, румунський уряд Бретіану одержав від Ллойд Джорджа військове спорядження на 100 000 солдат.

 

Першого удару завдали 16 квітня 1919 року румунські війська, перейшовши демаркаційну лінію у напрямку міст Мараморош-Сигет — Тячів — Хуст — Берегово. Оскільки контроль над карпатськими перевалами був ключовим для забезпечення маршруту надання допомоги Радянською Росією і Україною УРР, закарпатська Руська Крайна була однією з перших і найголовніших мішеней інтервенції. Русинський батальйон і Русинська Червона дивізія, комплектація яких так і не була завершена, значно поступалися за чисельним та технічним співвідношенням силам супротивника і не могли чинити ефективного опору, особливо у світлі капітуляції в Північній Угорщині Сейкейської Червоної дивізії, що відкривала інтервентам шлях на Хуст, Дебрецен і Ньїредьгазу. Проте закарпатські червоноармійці, особливо робітничі загони, трималися і під час запеклих боїв за Королево та Велику Копаню 21 квітня. Здавалося, вони навіть могли змінити ситуацію на свою користь, коли перейшли в контрнаступ і змусили румунів відступити назад до Хуста. Проте кулемети й артилерія були на боці інтервентів, які дочекалися підкріплення і поновили наступ. Багаторазова перевага румунської армії у технічному оснащенні обумовила приреченість оборони Королева та Севлюша, якою керував уповноважений по Угочанському комітату, вчитель С. Кутлан. Вдершись до Севлюша, окупанти влаштували страти та тортури полонених червоноармійців. Прорив на Закарпатську низовину дозволив інтервентам 27-28 квітня оволодіти містами Берегово і Мукачево.

 

На додачу до всього, 23 квітня 1919 р. назустріч румунським частинам були кинуті і чехословацькі, які наступали з боку Ужгорода в напрямку Мукачева і Чопа. За останній, як важливий залізничний вузол, точилися найзапекліші бої 1919 року на території сучасної Закарпатської області — контроль над ним дозволяв продовжувати постачання до карпатських схилів.

Навіть зазнавши суттєвих поразок від інтервентів, Угорська Червона Армія, очолювана робітником Вільмошем Бьомом та офіцером-самородком Аурелем Штромфельдом, ще не сказала свого остаточного слова. У результаті успішних боїв у районі Шалготорйана у середині травня 1919 р. червоноармійцям вдалося розвинути контрнаступ (до речі, не без дієвої участі українських червоних частин, які скували значні сили румунів), перейти 30 травня кордон Чехословаччини, взяти міста Кошице та Пряшів (він же Прешов словацькою, він же Еперйеш угорською), після чого 16 червня проголосити Радянську владу на землях східної і південної Словаччині. На цій території була проголошена очолювана Антоніном Яноушеком Словацька радянська республіка зі столицею в Пряшеві. До того ж, антирадянський фронт у такій ситуації був розсічений, а чеські війська у самому Закарпатті виявлялися відрізаними від своїх основних сил. Ці обставини не могли не надихати воїнів Русинської дивізії, що також брала участь у «Північному поході» і пройшла від Мішкольца до Кошиць, все ще сподіваючись на з’єднання з братами по зброї по той бік Карпатських гір. Однак повернутися на територію Підкарпаття Червоній Армії УРР вже не судилося.

У боротьбі з революційною Угорщиною зовнішня контрреволюція не гребувала жодними засобами — показово, що розбито УРР було не стільки на полі бою, скільки за допомогою макіавеліанського шантажу, цього невід’ємного атрибуту «реальної політики» респектабельних буржуазних держав. Фатальним для Угорської радянської республіки став ультиматум французького президента Жоржа Клемансо від 13 червня 1919 р., у якому держави Антанти вимагали вивести частини Угорської Червоної Армії зі словацьких земель за демаркаційну лінію, обіцяючи в обмін на це припинити наступ румунських військ і навіть вивести їх із Трансільванії. І Всеугорський з’їзд Рад, що проходив у Будапешті 14-24 червня і прийняв Конституцію УРР, пристав на ультимативні вимоги, призупинив «Північний похід», і зрештою УЧА покинула Чехословаччину. Ось тоді-то пастка і спрацювала — адже західні держави зі свого боку не збиралися дотримуватися жодних зобов’язань. Зв’язавши угорським революційним військам руки відступом з півночі, вони кинули проти УРР румунську армію. Хоча 20 липня червоноармійці і змогли перейти в контрнаступ по лінії Тиси, але завдяки секретним документам, що потрапили до рук ворога через зраду частини офіцерів-штабістів, румуни відбили його і стрімко наближалися до угорської столиці. 

 

Реставрація і терор в Угорщині

 

Позбувшись революційного керівництва Угорщини (значна його частина втекла до Відня, але, скажімо, Тібор Самуелі був застрелений при спробі перетнути австрійський кордон), «західні демократії» мали можливість встановити хоча б оперетковий парламентський режим із зовнішніми атрибутами політичного плюралізму. Натомість вони усунули від влади навіть таких контрреволюціонерів, як монархіст архієпископ Йожеф і капіталіст Іштван Фрідріх, щоб віддати її в руки пригоршні (загалом місцевим білим рухом було охоплено не більше тисячі чоловік) ще правіших сил, які встановили в країні репресивну одноосібну диктатуру Міклоша Горті — контр-адмірала у країні без виходу до моря, який став регентом у монархії, що не мала короля.
Гортіївський режим народжувався з білого терору. Громадянські права та соціальні експерименти рівною мірою були призупинені. Трибунали набивали в’язниці робочим людом, селянською біднотою та вільнодумною інтелігенцією.

Володимир Винниченко, котрий у лютому 1919 р. був під тиском Антанти виведений із складу Директорії як «майже більшовик», згадував, що деякий час, знаходячись в Радянській Угорщині, вів переговори з Белою Куном та іншими угорськими лідерами щодо створення єдиного революційного фронту проти сил реакції, що об’єднав би Радянську Росію й Радянську Угорщину з Українською народною республікою і дозволив би переслати підкріплення центральноєвропейському пролетаріату. Проте керівники УНР та ЗоУНР відкидали саму таку ідею. Так чи інакше, та Червона Армія так і не змогла прийти на допомогу революційним процесам в Угорщині, Австрії, Німеччині та Італії; революція так і не стала загальноєвропейською. Світова історія розвивалася б по-іншому, якби у 1919 р. Ради в Західній і Центральній Європі вистояли. 

 

Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини: революція чи реакція

 

Тим часом на зайнятих румунами й чехословаками територіях встановлювався окупаційний режим. 6 червня 1919 р. на території Руської Крайни, яка стала носити назву Підкарпатська Русь, проголошувався стан військової диктатури, за якої населення підпорядковувалося наказам чехословацької окупаційної адміністрації, якою, як і багатьма новоутвореними збройними формуваннями центральноєвропейських держав, командував антантівський інструктор — французький генерал Еннок. Що характерно, небезпека відтворення революційного руху 1919 р. видавалася новим хазяям настільки небезпечною, що в умовах цілком демократичної Чехословацької республіки військовий стан було скасовано лише 1923 р. Декілька сотень закарпатців, запідозрених у «більшовицьких симпатіях», були запроторені до спеціальних таборів в Ужгороді, Королеві та Сигеті.

 

До честі політичного проекту президента Масарика, Чехословаччина залишалася у проміжку між двома світовими війнами єдиною державою Центральної Європи, у якій гарантувалися громадянські свободи і зберігалася демократія, у той час як навколо встановлювалися авторитарні диктатури. Проте переваги буржуазно-демократичної (у найкращому розумінні цього слова) республіки не могли захистити від вад капіталістичної економіки, що яскравіше всього проявилися під час світової економічної кризи — Чехословаччина була в числі країн, що більше всього потерпали від наслідків «Великої депресії» 1929 р. Що вже й казати про Підкарпатську Русь, яка залишалася в економічному та соціальному плані найбільш відсталим і визискуваним регіоном. Сенатор чехословацького парламенту від комуністів Іван Локота, описуючи важкі умови життя верховинців, зазначав, що голодуючі селяни вимушені харчування бур’янами, щоб вижити. Ситуація у Підкарпатській Русі привернула увагу міжнародної громадськості, адже, за словами голландського публіциста Ніко Роста, «у центрі Європи 700 000 людей приречені на голодну смерть… Ніде інде голод не набирає таких жахливих форм…»

 

Ще 21 березня 1920 р. на установчому з’їзді в Ужгороді з уламків місцевих Рад та лівих організацій було створено Міжнародну соціалістичну партію Підкарпатської Русі (МСП), по суті — лівосоціалістичне об’єднання комуністів і соціал-демократів. До її лав вступила більшість активних учасників революційних подій 1919 р. — Іван Мондок, Ерне Сайдлер, Іван Локота, Янош Галгоці, Золтан Фабіан, Іван Щербан, Дюла Катко, Михайло Логойда, Василь Сепеші, Микола Сидоряк та знаний угорський письменник Бела Іллєш (автор ряду художніх творів, присвячених революційному руху на батьківщині, не міг повертатися до гортистської Угорщини). На другорядних ролях серед них був і ветеран Угорської Червоної Армії Іван Туряниця, який відіграє важливу роль у входженні Закарпатської України до УРСР у 1944-1946 рр., після чого стане першим головою Закарпатського обкому КП(б)У.

 

На жаль, сучасна українська історіографія, описуючи Закарпаття 1920-30-их років, намагається заретушувати епізоди класової боротьби, виставляючи магістральним протиріччям суспільно-політичного життя саме протистояння між націоналістичними популістами з різних етнічних «ухилів»...

Денис Пілаш    

Попередня Список Наступна
При використанні матеріалів сайту посилання на
прес-службу СПУ та www.spu.in.ua обов'язкове
© 2003-2013 Соціалістична партія України
Офіційний сайт