НОВИНИ
АНОНСИ
АКТУАЛЬНО
ТОЧКА ЗОРУ
ЗАДАЙ ПИТАННЯ
ВІДЕО
ФОТОАЛЬБОМИ
ПОЛЕМІКА
МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
ДОСВІД
ПЕРСОНА
ПРЯМА МОВА
ПОЛЕМІКА

Степан БУЛЬБА: "З хибних припущень - сумнівні рекомендації"

У своїй статті «Провідниками путінської ідеології сьогодні виступають керівники України» Сергій Головатий висловився щодо недопустимості конституційної реформи та деяких інших речей, що визначають стан і перспективи України.

 

Він оцінює суть сучасної політики Кремля щодо України, його намірів забезпечити переписання Конституції, федералізації країни, введення другої державної мови, і наслідків того для нашої країни. Це очевидні речі.

 

Оцінки щодо політики нинішньої влади можна аналізувати окремо, хоч це інша тема. Погодитися можна хіба з думкою, що Ю.Тимошенко – проект Кремля, але з поправкою на те, що вона, найперше, - проект для себе, просто її гра в більшості складових збігається з кремлівською політикою «собирания земель», тому її роль двозначна і, звичайно, шкідлива для України. С.Головатий помилково характеризує відому сварку між Ющенком і Тимошенко як зіткнення проукраїнської і проросійської політики. Ні, це була боротьба «за трубу», прикрита високою риторикою. І не більше. Але «труба» - нерв російсько-українських стосунків, і якщо хто-небудь з доступу до труби має для себе зиск особисто, то він – ворог України. У такому сенсі можна згадувати про Ю.Т. В нинішніх умовах на це можна було б менше зважати, якби всі ключові посади в державі безпідставно не контролювалися «Батьківщиною». Правда, вплив Ю.Т. на політику набагато менше відчутний, ніж їй уявляється, а в середовищі «Батьківщини» відбувається переоцінка цінностей, ролі і політики її лідерів, перспектив Ю.Т. у тому числі.

 

Цікавим свідченням того є черговий «послідовний» кульбіт Ю.Луценка, котрий ще вчора присягав на вірність Ю.Т. (як раніше комуністам, соціалістам, нашоукраїнцям, регіоналам - як їхній міністр, БЮТівцям…), а сьогодні став під прапори П.Порошенка – головного конкурента (м’яко кажучи) леді впродовж останніх десяти років. Обурюватися «незрадливістю в’язня совісті» не слід, вважаймо, що Ю.Л. як претендент на високу посаду з подачі нового президента дбає винятково про інтереси держави. Можливо, його розрахунок щодо посади правильний - ризик однак від того, що вже тепер жадана посада вручається не главою держави, а голосуванням у парламенті. В нинішньому складі голосування було б не на користь Луценка, а як буде в майбутньому – говорити передчасно.

 

Міркування С.Головатого про несвоєчасність конституційної реформи і приклади щодо цього зі США, Німеччини, Японії… треба мати на увазі, але зважати на те, що в тих країнах у конституційних процесах важливим фактором була справжня війна, а в нинішній Україні – нав’язане громадянське протистояння з елементами тероризму. Це протистояння якраз і спрямоване на зрив президентської кампанії та непроведення конституційної реформи. Це наша першочергово внутрішня проблема і розв’язати її можна комплексно, одночасно – якраз конституційною реформою. Коли політики, представники виконавчої влади, депутати не здатні знайти для того згоду, то треба їх звільнити від непосильного завдання, а розв’язати його народом, шляхом референдуму.

 

Загалом небезпечність такого способу С.Головатим згадується невипадково. А його турбота про непорушність змісту Конституції при її підготовці в 1996 році пам’ятається. Проте того часу, особливо після 2010 року, над законодавством і Конституцією добре позбиткувалися законодавці, президенти і Конституційний Суд, наробили чимало прогалин і суперечностей у законодавчому полі. Змінами до Конституції ці прогалини і суперечності можна витіснити, а зробити це здатен сам народ. Референдумом.

 

Важливо, щоб предметом референдуму стали не побажання (і методи), висловлені достойниками з Кремля або нашими прем’єром чи в.о. глави держави, - тут з С.Г. треба погодитись, а на ухвалення народом слід винести зміст редакції Конституції з потрібними змінами:


  • щодо унітарності, а не федералізму;
  • щодо балансу влад у Центрі і на місцях;
  • щодо посилення ролі і статусу виконкомів рад замість адміністрацій (згадані С.Г. країни якось обходяться без президентської «вертикалі»);
  • щодо рівноправності мов при збереженні статусу державної за українською;
  • щодо судової системи і т.д.

 

Така реформа Конституції дійсно необхідна. С.Головатий, напевно, забуває, що її потреба назріла давно, соціалісти ще при підготовці Основного закону наполягали на щойно згаданих позиціях, але залежна від Л.Кучми більшість парламенту відстояли варіант, вигідний президенту. Спочатку вони протиснули прокучмівський конституційний договір. Процитую С.Головатого: «У 1995 році… склад парламенту – червоний, промосковський: комуністи, соціалісти. Голова парламенту – соціаліст Олександр Мороз. В них була більшість. Кучма вирішив Україну реформувати, побороти червоних (?). Найголовніше завдання було – утримати регіони, де була сильна влада комуністів - соціалістів. От для цієї ідеї цілісної України був запущений інститут глав держадміністрацій. Сьогодні, коли йдеться про ліквідацію цього інституту… - це ліквідувати державу».

 

Змушений вдатися до великої цитати, бо в ній – приклад того, як біле видається чорним, а брехня подається як істина.

 

По-перше, склад парламенту умовно червоним був лише в першому скликанні, в ньому було більше 300 комуністів, котрі, до речі, проголосували Декларацію про державний суверенітет і Акт про незалежність України. У другому скликанні, обраному у 1994 році, комуністів і соціалістів було разом всього 134 депутати, більшість була прокучмівською. Її представники зробили його раніш прем’єром, дали змогу декретами зруйнувати вщент економіку і законодавство, а в 1995 році нав’язали Конституційний договір (соціалісти і О.Мороз за договір голосів не дали, Мороз як Голова ВР змушений був підписати документ, персонально підтриманий більшістю депутатів).

 

По-друге, влада «комуністів – соціалістів у регіонах» - видумка С.Головатого. Єдиний комуніст був керівником Луганської області. Проте всі керівники були обраними, це єдності країни не загрожувало, але не дозволяло Л.Кучмі бути «монархом». Він же того прагнув, а значна частина політиків забаганкам глави держави годила, йому прислужувалася. Це інколи цінилося президентом, С.Головатий, наприклад, став міністром юстиції. Він до півночі на 28 червня 1996 року боровся за кучмівську схему прийняття референдумом диктаторської Конституції, відхиленої парламентом кількома місяцями раніше. Лише після того, як С.Г. зрозумів, що Конституція все-таки буде ухвалена парламентом, він став підтримувати її і своїм голосом, визнавши з трибуни, що «…очевидно із завтрашнього дня я вже не буду міністром».

 

Все це красномовні деталі, про них не слід забувати. Звісно, в умовах гострої політичної боротьби чимало авторитарних норм уникнути не вдалось, зокрема, інституту держадміністрацій. У тому якраз причина виродження державної влади, корупції, казнокрадства, руйнування агропромислового комплексу і т.д. Дарма С.Г. плачеться про єдність завдяки «вертикалі» адміністрацій. Хіба Крим втрачено, а «мирні» автоматники правлять бал в східних областях країни без адміністрацій? Якщо «глави адміністрацій і силові міністри – це опора держави» (цитую підзаголовок статті С.Головатого), то …ми приїхали. Коли йдеться про опору поліцейської держави, то сенс у такому вислові є, якщо ж держави нормальної, демократичної, то це суперечить висновкам щодо правової держави, зробленим самим Сергієм Петровичем у його науковому манускрипті, зробленому на зразках світового досвіду.

 

Висновки, зроблені там, підтверджує і д.ю.н. В.Селіванов у монографії «Право і влада суверенної України». Він пише: «…можливість суспільної кризи зберігатиметься, якщо не перебороти адміністративно-командну суть соціально-економічних перетворень, що здійснюються в Україні. Підґрунтям цієї суті є зливання влади і власності в руках владарюючої еліти». Учений це написав у 2002 році, ніби повторивши документи Соціалістичної партії України. Але ми підкреслювали небезпеку злиття бізнесу, влади і криміналу. Довершеність цієї тріади бачимо в останній рік, а причина її – «вертикаль», котру захищає науковець Головатий. Але науковець не може перекреслюватися практиком, інакше в якійсь іпостасі він буде звичайним коньюктурником.

 

Зрощення бізнесу, влади і криміналу привело до «помаранчевої революції» десять років тому. Вихід із громадянського протистояння знаходився у демократизації суспільних відносин і змінах для того в Конституції. До такого висновку дійшли і сторони конфлікту, і зарубіжні спостерігачі, і громадськість. І не Симоненко, Мороз та Медведчук урізали повноваження Ющенка, як пише С.Головатий. «Урізалися» повноваження президента як посадовця, причому за багато місяців до виборів, у квітні 2004 року, тоді В.Ющенко ще вірив у перемогу. П’ять його голосів не вистачило до конституційної більшості (Ю.Тимошенко і її фракція тоді і через вісім місяців голосувала проти демократії, сьогодні її риторика стала менш авторитарною, бо вона розуміє, що важелі диктатури їй не дістануться). Голосів вистачило лише 8 грудня 2004 року, коли В.Ющенко засумнівався в можливостях перемоги.

 

Ці деталі не може не знати С.Головатий, як і те, що соціалісти до того часу вже чотири роки добивалися перегляду норм Конституції і що на їхні аргументи згодом пристав В.Медведчук – тодішній глава адміністрації, котрий тверезо оцінив перспективу Л.Кучми, якого наступник, при збереженні президентських повноважень, міг легко потягнути до криміналу.

 

Про різні перипетії того часу можна було б не говорити, якби не існувала нині хибна думка про те, що конституційні норми приймаються тоді, коли в суспільстві злагода і панує політична тиша. Ні. Тим треба займатися тоді, коли назріла така суспільна потреба. Адже не випадково майданні події нинішнього часу від «євровибору» через протест проти насильства влади дійшли знову до потреби відновлення редакції Конституції-2004. Це об’єктивна вимога, а не суб’єктивне прагнення соціалістів чи Олександра Мороза. Вимога лише свідчить, що соціалісти і Мороз були праві. І тоді, і тепер.

 

Угода, підписана в лютому ц.р. між тодішньою владою і опозицією, передбачає в числі інших вимог і конституційні зміни. С.Головатий в тому контексті правильно наголошує на обмежених повноваженнях в.о. президента, недостатній легітимності інших посадовців. Та й бажання щось робити, в т.ч. перезавантажувати владу у них не видно. Слухання в парламенті те показали. То чого чекати? Поки все вляжеться само собою?

 

Не вляжеться, схоже кремлівській владі спокій в Україні муляє, а наш нинішній устрій їй не перешкоджає відгризати по частинах наш суверенітет. Щоб те хоч здалеку нагадувало право, запущена безглузда для України тема федералізації. А здійснити її можна лише змінивши відповідно Конституцію України.

 

Чи входить це в «теорію змови» (з переконанням про те С.Головатий обіцяє і в могилу лягти), - не знаю. В могилу поспішати не треба, бо йдеться не про теорію, а про практику. А вона очевидна. Тому проти неї треба використовувати практичні ж засоби – всеукраїнський референдум. Тільки не за писану ворогами України Конституцію, а за ту, що потрібна давно нашій державі. Ту, яку з першого дня відстоюють соціалісти – справжні патріоти України.

 

Така Конституція є. Справа за народом, його вибором.

 

Степан БУЛЬБА,

народний депутат IV, V скликань,

перший секретар Полтавського обкому СПУ,

керівник фракції соціалістів в обласній раді

Попередня Список Наступна
При використанні матеріалів сайту посилання на
прес-службу СПУ та www.spu.in.ua обов'язкове
© 2003-2013 Соціалістична партія України
Офіційний сайт