НОВИНИ
АНОНСИ
АКТУАЛЬНО
ТОЧКА ЗОРУ
ЗАДАЙ ПИТАННЯ
ВІДЕО
ФОТОАЛЬБОМИ
ПОЛЕМІКА
МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
ДОСВІД
ПЕРСОНА
ПРЯМА МОВА
ПОЛЕМІКА

«Забагато демократії»: про що говорять на кордоні з РФ

 

Під таким заголовком Олег КАРП’ЯК (BBC Україна) опублікував свій репортаж із Луганської області. Аналізуючи все те, про що говорять місцеві люди, зайве переконуєшся у відсутності будь-яких причин для розбрату між Сходом і всією іншою Україною. Потрібно лише, щоб нова-стара влада навчилася нарешті слухати всіх громадян нашої спільної держави і діяти в їхніх інтересах, вирішуючи справжні, а не надумані проблеми.

 

«Що, готуємо біле простирадло?», — шахтар Анатолій жартівливо махає в повітрі уявним прапором і киває головою в бік російського кордону.

Селище Бірюкове Луганської області. Кордон починається за полями, частина яких уже зорана, а на іншій пасеться худоба. Місцеві жителі, які часто бувають на російському боці, кажуть, що бачили російські танки за три кілометри від кордону, в районі Новошахтинська. Але потім техніка відступила далі.

Селяни, з якими вдалося поговорити, сподіваються, що на їхній землі таки не почнуться військові дії.

 

«Ми ж усі тут перехрестились», — каже Ольга, дружина Анатолія. Пояснює, що має родичів і в Росії, і в Києві: «Нам не можна воювати. Це треба всім докумекати. Нам до Америки далеко, а тут ми всі поруч».

 

Каже, що всі її колеги і знайомі не підтримують ані приєднання Донбасу до Росії, ані федералізацію, за яку виступають проросійські активісти.

 

«Хай буде єдина Україна. У нас у Росію ніхто не хоче»

 

«Нема в нас таких охочих у нашому селищі, хоча ми живемо на самому кордоні. Хай буде єдина Україна. У нас у Росію ніхто не хоче, — каже медпрацівник Ольга. — Треба всім затихнути і не погрожувати одне одному, що земля горітиме. Всі пересварилися між собою».

 

Проросійських сепаратистів, яких Київ називає терористами, обзиває лайкою.

«А скільки їх там? — каже про повстанців у Слов’янську, найгарячішій точці Донбасу. — Чого вони сидять там і кричать, і чого їм дозволяють кричати вже 20 днів? А інші всі бояться. Треба їх схопити і забути про це все».

 

«Хтось же їх спонсорує, комусь же це вигідно, — міркує далі. — Але ж ясно, що не нам. Усі це розуміють, але всі це терплять. Ми чекаємо. Поки що нас ніхто не ображає».

І не втримується від паралелей з зимовими подіями в Києві: «Так само і Майдан там створився. То смітник був. І що вони виграли? Забагато демократії у нас».

 

«Западенці»

 

Свою порцію критики отримує і Західна Україна: «Там більше проти нас налаштовані. Я їздила за путівкою, від турфірми. Ми походили, погуляли, просимо води, а вони кажуть: «Нема води, вода в долині». Негарно це. Але я не кажу, що всі такі». Анатолій тихо підтакує. Відчувається, що фраза «вода в долині» в їхній сім’ї стала мемом.

Однак Ольга тут же знаходить позитив і в «западенцях»: «Зате там чисто, красиво, а до нас заїжджаєте — зразу як в одне місце. Хоча ж тут теж гроші осідали». І переходить на примирливе: «У нас багато западенців. Приїжджали працювати на шахті, так полишалися цілими сім’ями в селі».

 

Образу на Західну Україну не приховують і в сусідньому Свердловську.

Шахтар Микола, який заробляє, за його словами, зовсім непогано — 6000 грн. — каже, що на «западній» звикли торгувати за кордоном сигаретами і пивом, і там такою зарплатою нікого не здивуєш. Але більше його зачіпає не достаток західних українців, а те, що «западенці», як він каже, не вважають донбасців за людей і зневажливо відгукуються про шахтарів.

 

Коли він розповідає це мені, уродженцю Коломиї, помічаю в його погляді глибоку образу, яка буває, мабуть, лише між родичами.

 

«У них виховання таке. Їх з дитинства так виховують», — втручається в розмову його товариш. І різко переходить на дражливу для місцевих тему націоналізму: «Бандера і Шухевич у них герої. А для нас вони фашистські приплічники».

 

Обоє чоловіків вірять, що на Донбасі діє «Правий сектор», хоча в своєму Свердловську, кажуть, його ще не бачили. «Сидять по квартирах, чекають», — припускає Анатолій. Запитую, як можна буде розпізнати бійців-націоналістів, якщо вони таки з’являться на вулицях. «У них говірка інша, і вітаються «Слава Україні», — пояснює.

 

«Прийти на все готове»

 

Поруч з чоловіками три жінки, приймають пожертви для проросійських активістів, які забарикадувалися в луганському офісі СБУ. Люди приносять закрутки, консерви, крупи, олію, одяг, спальні мішки й матраци. З гордістю кажуть, що все це робиться добровільно.

Своїх імен жінки не називають. Наймолодша пояснює, що працює «майже в держустанові», і натякає, що вже мала проблеми за свою проросійську позицію. Розповідає, що хоче референдуму про особливий статус Донбасу, «а далі буде видно». І не хоче, щоб на її землі добували сланцевий газ та щоб Київ брав кредити МВФ.

 

Її літня подруга, дізнавшись, що серед журналістів є росіяни, жартівливо пропонує їм: «Візьміть нас до себе». Багато говорить про Америку, каже, що не вірить у початок війни між Україною і Росією, але при цьому чекає, коли Росія нарешті введе війська: «Вони ж прийдуть нас захищати».

 

Питаю, наскільки її позиція популярна в місті і чому проросійські мітинги не мають масовості. «Бо всі закрилися дома і сидять, — каже з образою на односельців. — Хочуть на все готове прийти».

 

Третя жінка підтакує двом подругам, але коли починає говорити сама, то виявляється, що погляди на майбутнє Донбасу в неї радикально інші. Вона теж не підтримує владу в Києві, теж хоче референдуму про «щось типу автономії», але ставати частиною Росії не спішить. Каже, що 70% місцевого населення проти цього.

 

«Ми хочемо, щоб нас залишили в спокої», — цю її фразу протягом двох днів я чув щонайменше сім разів від різних людей у різних кінцях Донбасу.

 

Потім переходить на тему Майдану і, облаявши «фашистів», несподівано з симпатією і співчуттям говорить про тисячі людей, які вийшли на протест, бо хотіли кращого життя: «Ми ж розуміємо, що там різні люди були, не всі фашисти. Просто їх обдурили в кінці, і знову при владі не ті, хто треба».

 

На вулиці біля пункту для збирання пожертв, у якому працюють жінки, висять відразу три прапори: синьо-жовтий, російський триколор і червоно-синій стяг УРСР.

На блок-постах сепаратистів бачити синьо-жовтий прапор довелося лише раз. Здебільшого майорять триколори, символи «Донецької народної республіки» і козацьких організацій. Зате українські стяги на Донбасі висять на багатьох державних і деяких приватних установах, наприклад, банках.

 

Під яким із цих прапорів житиме Донбас завтра — запитання до самих донбасців. Але, напевно, що не під білим.

Попередня Список Наступна
При використанні матеріалів сайту посилання на
прес-службу СПУ та www.spu.in.ua обов'язкове
© 2003-2013 Соціалістична партія України
Офіційний сайт