Він часто згадує афганські гори. Згадує їх величну красу та смертельну небезпеку, що приховувалася за кожним камінням. З цих одягнутих у снігові шапки вершин по колонах військової техніки, що направлялися до перевалу Саланг, стріляли "духи". Перед самісіньким “дембелем” у автомобіль, за кермом якого був молодший сержант Сергій Сівов, потрапив снаряд – він отримав поранення.

Потім, уже через багато років після війни, йому довелося надсилати десятки листів у різні міста колишнього СРСР, аби отримати офіційну довідку про лікування в одному із польових шпиталів і довести чиновникам своє право на пенсію.

– При минулій владі, – розповідає голова Карлівської районної організації ветеранів Афганістану, депутат міськради (фракція СПУ) Сергій Олексійович, – хтось із "розумників" вигадав замінити передбачені афганцям пільги за комунальні послуги, грошовими виплатами (афганці платили 50% за квартиру, інваліди війни мали 100% пільгу). І так зазвичай доводилося не одну пару туфель стерти у "подорожі" по кабінетах за тими пільгами, а тут гроші… Чи побачили б їх афганці? Навряд чи.

Аби не бути голослівним, наведу приклад. Щороку на 9 Травня держава виплачувала допомогу – 200-300 гривень. З часом виявилося, що насправді сума допомоги повинна була сягати більше тисячі гривень, тобто станом на сьогодні держава вже завинила кожному афганцю більше 6000 гривень. Суд, до котрого ми звернулися із відповідним позовом, прийняв рішення на нашу користь, та грошей усе одно немає.

Хоча у нової влади вистачило розуму призупинити дію деяких постанов своїх попередників стосовно пільг, але й зараз довести чиновникам свою правоту дуже важко. От коли наші афганці були депутатами Верховної Ради (від фракції СПУ), багато проблем легше вирішувалося, а зараз…

Наша ветеранська організація, – продовжує співрозмовник, – налічує 136 чоловік. На жаль, не усі вчорашні бійці змогли вписатися в післявоєнне мирне життя. У кожного свій характер, свої спогади про війну, свої рани на тілі й на душі.

І якщо навіть у радянській державі, котру ми, до речі, й захищали, влада була байдужою до проблем ветеранів-афганців, то годі й говорити про часи дикого українського капіталізму. Кожного року ми ховаємо наших бойових побратимів. У минулому я провів в останню путь свого однополчанина. Жив він без сім'ї, а останнім часом почав пити, загинув трагічно.

До Афганістану Сергій Сівов потрапив у числі перших – 23 листопада 1979 року. Разом із двома однополчанами-чеченцями написали рапорти і добровольцями поїхали із військової частини, дислокованої в Чехословаччині, до афганської провінції Кундуз допомагати братньому народу будувати нове майбутнє. У чеченців у крові любов до війни, ось вони й запропонували поїхати постріляти. А молодому та гарячому українському хлопцю саме й не вистачало "романтики".

Про те, що на війні замість романтики кров і смерть товаришів, солдат Сівов тоді не думав, але й сьогодні не шкодує, що був там.

– Таку школу життя, як у Афганістані, – стверджує чоловік, – я б не пройшов ніде. Наш полк охороняв дорогу від Термеза до перевалу Саланг та проводив бойові операції проти банд.

Те, що побачив та відчув на собі за півтора роки служби, ніколи не забуду. Простий народ до нас ставився нормально, а от "духи" – я підходив до полонених – скільки ненависті було в їхніх очах, аж зубами скрипіли від злості, що нічого не можуть нам зробити.

На все життя запам'ятав той звіриний погляд і зрозумів, що ненависть руйнує все – серця, людські долі, навіть цілі країни. Може, саме ненависть – головна причина розвалу СРСР та занепаду в незалежній Україні.

Наприкінці зустрічі ми випадково дізналися, що Сергій Сівов опікується футболом у районі. ФК "Карлівка", який у 2009 році був бронзовим призером чемпіонату області, та юнацька футбольна команда – водночас головний біль і радість.

Він із такою гордістю розповідає, що на футбольну секцію ходять 140 юнаків, а на місцевому стадіоні збираються до півтисячі вболівальників підтримати свого сусіда, який грає в захисті, або жінка приходить подивитися, як її чоловік забиває гола у ворота суперника, що починаєш вірити – саме невгамовний дух романтики, наче компас, веде цього чоловіка по життю.

Віталій Бєлковський