–У Карлівському районі, – розповідає голова фракції СПУ в обласній раді Іван Коваль, – мешкає приблизно 6 тисяч дітей війни. Минулого року більше двох тисяч із них за допомогою місцевих соціалістів оформили позовні заяви до суду про стягнення з держави недоплаченої щомісячної соціальної допомоги. Інші вирішили, що справа ця безперспективна і неварта витраченого на неї часу.
Але цьогоріч більше 400 дітей війни району отримали гроші згідно рішення суду. Залежно від року подання позовної заяви сума виплат була різною: від 700 до 1500 гривень. Найбільш недовірливі зрозуміли, що з державою можна розмовляти мовою закону і навіть відстоювати свої права. Як наслідок, діти війни масово пішли оформляти заяви до районного комітету СПУ. На той час ми за власні кошти привезли вже розглянуті справи наших земляків із Харківського апеляційного суду і передали їх до районного суду, потім до виконавчої служби і далі у Пенсійний фонд. Ті, хто отримав гроші за 2007-2008 роки, приходять і просять допомогти оформити нові позовні заяви вже за 2009 – червень 2010 року. Ті ж, хто раніше сумнівався, також ідуть до нас. Наплив людей такий, що дві наші представниці, які здійснюють прийом на громадських засадах, під кінець дня почувають себе, мов варені раки. Це добре, коли люди ведуть себе мирно і ввічливо, а бувають і такі…
Які ще бувають діти війни, ми переконалися буквально через хвилину. До кімнати, у якій було чоловік з тридцять, увійшла жінка, яка, навіть не привітавшись, з порога почала жалітися на свою нещасну долю так, що й сто паровозів її не перекричали б.
– Чому, – прогриміло по кімнаті, – я повинна аж із Максимівки (де цей населений пункт, не знаю, напевно, поблизу Австралії, – Авт.) до вас їхати та ще на третій поверх забиратися? Це ви повинні до мене їхати! – безапеляційно заявила вона. А на спроби когось із людей розтлумачити їй, що допомога, яку надають соціалісти дітям війни, справа цілком добровільна, і ніхто нікому нічого невинен, що замість крику краще б подякувала людям за роботу, розповіла, як то має бути. – Бардак тут у вас, і дякувати немає за що.
Не знаю, що відчули інші присутні у приміщенні, особисто ж у мене виникло бажання взяти ту жіночку під білі ручечки та вивести подалі, аж за її рідну Максимівку. Насправді нормальній людині й уявити страшно увесь шлях від наміру подати позов до отримання грошей. Спеціально для крикунів нагадаємо його в послідовному порядку: ви мали б іти до юриста, який оформляє позовну заяву за ваші гроші; потім треба власноруч відіслати або віднести її до суду першої інстанції; після отримання рішення у апеляційному суді берете працівника місцевого районного суду і за власні кошти везете до Харкова, аби він отримав вашу справу; потім, коли місцевий суд випише виконавчий лист, несете його до виконавчої служби, а потім до районного Пенсійного фонду. Якщо ви гадаєте, що на кожному із етапів вам удасться досягти бажаного результату з першого разу – ви великий оптиміст або не громадянин України.
Доволі часто соціалістам дорікають, що допомога дітям війни – передвиборча піар-акція, хитрий спосіб, яким вони, соціалісти, примушують нещасних стареньких голосувати на наступних виборах за СПУ.
Вибачте, але від таких "нещасних", як та із Максимівки, не те що голосу на виборах – снігу взимку не дочекаєшся. Вони знають тільки слово "дай", а слова "спасибі" для них взагалі не існує.
От 50 юльчиних (чи будь-чиїх інших) гривень у руці за кілька діб до виборів – річ корисна й зрозуміла, а щоб хтось витрачав свій особистий час та власне здоров'я заради того, аби допомогти старим людям отримати гроші, і не взяв з них відсотки за клопоти – брехня і "бардак".
Доброта та здоровий глузд біля таких "розумників" й з дитинства не терлися, я б на місці тих відповідальних, порядних людей, які працюють із дітьми війни у районах і вислуховують таку "подяку" від горлопанів, просто виставляв би їх за двері і нехай вони ідуть… до суду самі.
Кожного разу після спілкування із дітьми війни мимоволі виникало питання, а чи варто продовжувати цю справу, витрачаючи свої кошти, час, нерви? І кожного разу жінки, а у районах, переважно саме вони працюють з дітьми війни, відповідали: "А хто, крім нас, соціалістів, ще допоможе людям". А дійсно, хто?
Віталій Бєлковський
