– Кажуть, людина звикає до всього: і до біди, і до постійних тривог, і до проблем. Може, хтось і звикає, а в мене не виходить, – розмірковує вголос Ігор Васильович. – До біди, незалежно від того, вона твоя чи чужа, якщо ти людина небайдужа і нечерства, ніколи звикнути не можна. У пожежно-рятувальній службі працюю мало не два десятиліття, здавалося, за цей час міг би навчитися інакше сприймати те, що називається робочими буднями, а так і не навчився. Чомусь завжди стискається серце, коли доводиться,.. – на мить співрозмовник замовкає, а потім пригадує, як виїздив разом з черговим караулом в одне село, що в кількох десятках кілометрів від Лохвиці, на гасіння пожежі.

– Вогонь ми погасили, врятувавши оселю, а ось господаря… Бідолаха потрапив у димову пастку і не зміг самостійно з неї вибратися. Коли знайшли його бездиханне тіло, рятувальники ще намагалися якось зарадити біді. Та їхні спроби виявилися марними.

До цього часу перед очима відчай рідні і… повна шафа грамот, якими нагороджували того бідолаху за старанну працю, ще тоді, коли він трудився у місцевому колгоспі, – пригадує начальник Лохвицького райвідділу ГУ МНС, депутат районної ради від фракції СПУ Ігор Гайворонський. – Уявляєте, вогонь ніби поглумився над людьми, перетворивши пожитки на купу попелу, заодно знищивши й того, хто їх наживав, а шафу із паперовим начинням не зачепив. Якби в державі інакше ставились до протипожежної безпеки – менше було б таких трагедій.

– Невже все так кепсько? – запитую.

– Кепсько, – відповідає. – Всі оті кучмівські реформи українського села на початку дев'яностих негативно вплинули й на нашу службу.

– !?

– Либонь, знаєте: за колгоспів у кожному селі діяли пожежні депо, – веде далі Ігор Гайворонський. – Там працювало два-три чоловіки. На перший погляд, їх робота була й не помітною, але у разі виникнення якихось екстремальних ситуацій, наприклад, пожежі на колгоспному полі чи на приватному обійсті, команда в лічені хвилини діставалася на місце пригоди. І встигала локалізувати вогонь. Лише у крайньому разі викликали підмогу з району.

Тоді ніхто особливо не замислювався, скільки оті сільські пожежники рятували майна, а головне – людських життів. Тож коли почали ділити колгоспні пожитки на паї, під розпаювання потрапили й пожежні депо.

Те розпаювання було абсурдним, але ми, професійні пожежники, нічого проти нього не могли вдіяти. Майно свого часу купували та утримували господарства, отже, воно належало колгоспам. Пригадую, якось телефонують мені з одного села: "Васильовичу, а чи не купить ваш райвідділ у нас пожежного автомобіля? У доброму стані, недорого продамо!". Спершу сприйняв це за розіграш, пригрозив, мовляв, припиніть жартувати. А мені на тому кінці обурено: "Який там жарт! На паї припав цей автомобіль. А нащо він нам? На ньому ж мішків з картоплею ніяк возити, гарбузи, буряки, сіно – також. Тож купи".

Потім мав ще кілька таких пропозицій, бо скрізь, де в селах були пождепо, спецмашини, що називається, пішли по руках. Тоді ж ніхто не замислювався над наслідками. А тепер пожинаємо плоди.

Ще треба врахувати, що район у нас не схожий на інші. На його території нафтогазовий комплекс. А це збільшує вірогідність і пожеж, і вибухів. Трапляється, караул виїхав на виклик в один кінець району, а тут телефонують, скажімо, з Нижньої Бодакви, що за сорок кілометрів від Лохвиці, – там горить, виїздить другий караул, а буває, що не встигли з тими двома пожежами справитися – на третю викликають. Отоді й починається найгірше.

Якби у тому селі, де у вогні загинув колгоспник-пенсіонер, була місцева пожежна команда, то хіба дійшло б до трагедії?

– А який же вихід? І чи є він взагалі?

– Вихід з будь-якої ситуації є, – каже районний депутат. Шість років тому Кабінет Міністрів прийняв постанову, у якій прописав, щоб у кожному селі створили пожежну частину чи хоч депо невелике.

Постанова та була б непоганою, якби в ній все виявилося продуманим. А то ж ті частини мають існувати за кошт сільської ради. Якби ж то наші сільради були при грошах. Утримувати в селі пожежну команду – справа недешева і при нинішніх фінансових злиднях неможлива. Хоча ще дорожче потерпати від наслідків, які завдають пожежі.

Одне слово, той, хто писав таку постанову, навіть уявлення не мав про реальний стан речей у сільській місцевості.

– То який же вихід? – допитуюся.

– Насамперед треба на законодавчому рівні розглянути цю проблему, але обов'язково з реальним врахуванням нинішньої ситуації в селі.

Зрештою, чому не скористатись досвідом сусідньої Білорусі? Звісно, можна сказати, – веде далі співрозмовник, – що в сусідів ситуація в агросекторі ліпша, мовляв, там зберегли великотоварне виробництво, села велелюдніші, не вимирають, як у нас, а відтак – і кошти в сільських громад інші, нашим не рівня.

Воно так, якщо шукати привід ухилитися від вирішення проблеми. Якщо ж навпаки – ту білоруську модель можна адаптувати до наших економічних умов.

Одне слово, якщо шукати вихід, його можна знайти...

Варто тільки поставити перед собою мету. А мета має бути, даруйте за банальність, проста як двічі по два – збереження людського життя. Життя, без якого не можуть існувати села…

Олександра Миколаєнко