За двадцять років свого словоблуддя "реформатори" скомпроментували саме поняття суспільно-політичних і соціально-економічних змін. До речі, як і саму ідею державності, яка повинна нести благо народові країни, а не купці визискувачів. Тому в українців, незалежно від їхньої мови спілкування, віри і політичних поглядів, виробилася чітка асоціація: коли багато говорять про реформи, слід чекати чергового пограбування. Тобто корупція з приходом чергових "реформаторів" тільки збільшується.

А тепер кілька думок про те, чим вважаються справжні реформи. На зразок тих, які було проведено в Польщі, Чехії та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, коли йдеться про справжні реформи, то вони завжди відбуваються в інтересах всієї країни, а не корумпованої верхівки, яка асоціює себе з державою чи використовує її як інструмент власного збагачення.

Іншими словами, реформи – це зміни, які мають принести користь кожному громадянину. Це свого роду звільнення від того, що нам заважає. При цьому нічого будувати і розбудовувати не треба, як те роблять двадцять років наші "розбудовники" і "господарники" усіх політичних мастей.

Реформою, приміром, можна вважати те, коли господар прибирає на подвір'ї і викидає на смітник все, що захаращує йо­го обійстя: сміття, старі непотрібні речі, тощо. У нашому варіанті, підказує здоровий глузд, головною реформою мало б стати звільнення країни від тотальної корупції, яку уособлює собою чинна система врядування (управління).

Що потрібно для такої реальної реформи, так це точно не чергові багатосторінкові "талмуди" шизофренічних програм і не кількагодинні презентації цього маразму з прямою трансляцією на всю країну.

Для реформ потрібні рішення, а не слова. Отже, справжні реформи – це відмова країни від корумпованої системи влади. Така відмова полягає не у створенні ще одного дорадчого органу при президентові чи наділення надзвичайними повноваженнями міліції, податкової або СБУ.

Така реформа-відмова-звільнення – це насамперед децентралізація влади в країні. Тобто передача більшої частини повноважень і грошей на місцевий рівень, територіальним громадам.

Досвід показав, що такий підхід розбиває корупцію на друзки. Принаймні, такої корупції, як у нас, точно немає в тих країнах, які розподілили владу (повноваження і бюджетні гроші) на користь місцевого самоврядування.

Наступна наріжна реформа, яка мала б іти за децентралізацією, – податкова. Це насамперед податкове звільнення, податкова лібералізація, тобто поліпшення інвестиційної привабливості кожної громади і країни в цілому.

Це стимул для продуктивних сил суспільства створювати додану вартість, продукувати нову власність, піднімати економіку, створювати нові робочі місця і тим самим розширювати базу оподаткування. Бо добрий господар – це той, який знімає з вівці шерсть, а не шкуру.

Натомість маємо проекти Податкового кодексу, які покликані не звільнити, а поневолити малий і середній бізнес, а також створити вічні податкові канікули для своїх.

Лише після реформ самоврядування і податкової можна було б починати решту: судову, медичну, пенсійну, освітню. Тоді люди зрозуміли б, що й до чого робиться. А найголовніше – що конкретно і через який період часу вони і їхні родини матимуть від цих реформ у гаманцях і на столах.

Але правляча коаліція, як і переважна більшість опозиції (яка представляє олігархічний капітал – ред.), не зацікавлена в реформах. І тих, і других загалом усе влаштовує. Вони свої проблеми і благополуччя своїх родин вирішили якщо не на століття, то на десятиліття вперед. Вони стурбовані тільки боротьбою за владу і особистою присутністю у ній, адже поза нею – вони ніхто.

У парламенті тепер немає ні лівих, ні правих. За невеликим, майже одиничним, винятком, усі погрузли в корупції, а передвиборчі декларації і гасла – лише як прописана роль у спектаклі чи телевізійному ток-шоу.

З опублікованих у ЗМІ матеріалів про маєтки, авто, одяг і аксесуари вітчизняних політиків можна зробити висновок: умови проживання, харчування і матеріального забезпечення першого комуніста країни, міністрів-регіоналів чи екс-міністрів з постпомаранчевого табору загалом мало чим відрізняються. Як і шлях накопичування цього добра.

Тож немає різниці, коли твої ідейно-духовні цінності буде виголошувати з парламентської трибуни такий же брехун-злодюга, як і той, чиї спічі цілком не вкладаються у твій світогляд. Вони однаково згубні для країни. Це вони обоє рівною мірою побудували і далі розбудовують так звану українську модель капіталізму: комунізм для себе і феодалізм для народу.

Корупція не може породити реформ. Раби невгамовної жадоби особистого збагачення за рахунок обкрадання країни не здатні на ідею справжнього реформування.

Прихід Партії регіонів до влади – це завершення ери колишньої комуністичної номенклатури, червоних директорів і комсомольців.

Потрібен новий політичний клас. Здоровий, прагматичний, патріотичний, який у дискусіях, по суті, буде проектувати і будувати в нашій країні справжню Українську державу.

Тоді й будуть справжні перетворення.

Коли народиться цей клас – покаже час. Обнадіює те, що влада своїми недолугими діями цей час невпинно наближає. Адже найтвердіша влада, як і найтвердіша сталь, – крихка і найбільше піддається корозії.

Тимур Нагалевський,
“УП”(скорочено)