«На кульгавій клячі брудної брехні породистого скакуна чистої правди не наздогнати»
(арабська народна мудрість)
Першого вересня ц.р. виповнюється 71-а роковина початку Другої Світової війни – найкривавішої в історії людства. Українські історики «помаранчевого» окрасу, не вдаючись до конкретних історичних джерел, як-то кажуть, ставлять все з ніг на голову, урівнюючи Гітлера і Сталіна у питанні про відповідальність за розпалювання тієї всепланетарної бойні. Сьогодні, у розвиток згаданої теми вміщуємо матеріал про Нюрнберзький Міжнародний Трибунал, який виніс суворий, але справедливий вирок істинним призвідцям Другої Світової.
У листопаді ц. р. виповнюється 65 років від дня початку роботи цього «суду народів». А тривала його напружена робота аж до 1 жовтня 1946 року, у духовній столиці німецьких нацистів — древньому Нюрнбергу. Сучасні українські історики, з числа заангажованих на оббріхуванні радянського періоду в історії України, лукаво замовчують той факт, що вперше ідею проведення Міжнародного воєнного трибуналу (МВТ) над главарями фашистської Німеччини та мілітаристської Японії висунув Радянський Союз ще у жовтні 1942 року, коли хід війни докорінно змінився і на Східному фронті склалася ситуація, сприятлива для проведення ряду вдалих наступальних операцій Червоної Армії. Тоді радянське керівництво довело до відому союзників по Антигітлерівській коаліції Заяву «Про відповідальність гітлерівських загарбників та їхніх спільників за злодіяння, вчинені ними в окупованих країнах Європи». Автором цього документу був особисто Й. Сталін. Можна по-різному оцінювати діяння цієї суперечливої історичної постаті, проте зациклюватись лише на негативних моментах, водночас затуманюючи позитивні, вочевидь, не можна.
Але, на жаль, ця слушна пропозиція у союзників підтримки не знайшла, більше того дехто з лідерів західних держав зустрів сталінську ідею мало не вороже. Навесні 1943 року, коли Червона Армія стрімкими, потужними ударами визволяла Україну і Білорусь, уряд СРСР оприлюднив нові факти страхітливих злодіянь фашистів на окупованих радянських територіях. Світова громадськість була шокована як їхніми масштабами, так і нелюдськими проявами. 30 жовтня 1943 року на Московській конференції Радянський Союз знову порушив питання про організацію суду над нацистськими злочинцями. Однак У.Черчіль переконував Сталіна у тому, що краще буде по закінченні війни їх просто розстріляти.
Підтримав його і держсекретар США К.Хейлі: «Якби я вибирав шлях, то віддав би Гітлера, Муссоліні, Тодзіо та їхніх найближчих соратників воєнно-польовому суду. І на світанку наступного дня відбувся б історичний інцидент». На це Сталін відповів: «Радянський народ не ставить перед собою завдання знищення Німеччини, але має на меті ліквідацію фашистської держави та її натхненників, знищення гітлерівської армії, зруйнування ненависного «нового порядку» в Європі і покарання його ініціаторів. Хай знають ці кати, що їм не вдасться уникнути відповідальності за свої злочини і сховатись від караючої руки замучених народів».
Тверда і послідовна позиція радянського керівництва змусила представників Великобританії та США підписати там же, на Московській конференції «Декларацію про відповідальність гітлерівців». Саме положеннями цього документу керувалися радянські власті під час судів над захопленими у полон представниками німецької окупаційної адміністрації у Харкові, Києві, Мінську та інших визволених містах. Матеріали для цих процесів подавала утворена ще у листопаді 1942 року Надзвичайна Державна Комісія з установлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників. До її компетенції входили — повний облік злочинів нацистів, завданої ними шкоди радянським громадянам і державі, встановлення осіб воєнних злочинців з метою віддання їх під суд.
У серпні 1945 року на підставі Лондонських угод між урядами СРСР, США, Великобританії і Франції був утворений Міжнародний Воєнний трибунал — судовий орган по розслідуванню злочинів і покаранню головних воєнних злочинців Другої Світової війни 1939 –1945 років. Кожна з чотирьох сторін призначила до складу суду по одному члену, одному заступнику голови та одному головному звинувачувачу. Своє рішення трибунал приймав більшістю голосів. Радянська сторона делегувала до складу МВТ І.Т.Нікітченка і А.Ф.Волчкова та головного звинувачувача Р.А.Руденка — Генерального прокурора СРСР.
До суду мали віддати 24-х воєнних злочинців, які входили до правлячої у фашистській Німеччині верхівки: Г.Герінга, Р.Гесса, І.фон Ріббентропа, В.Кейтеля, Р.Лея, Е.Кальтенбрунера, А.Розенберга, Г.Франка, В.Фріка, Ю.Штрейхера, В.Функа, Г.Шахта, К.Деніца, Е.Редера, Б.фон Шираха, Ф.Заукеля, А.Йодля, М.Бормана, Ф.фон Папена, А.Зейсс-Інкварта, А.Шпеєра, К.фон Нейрата, Г.Фріче і Г.Круппа. Однак Борман встиг зникнути і був засуджений заочно, Лей, отримавши копію обвинувального акту, покінчив життя самогубством. Крупп був смертельно хворим і помер під час роботи трибуналу.
Відбулося 403 судових засідання, допитано 116 свідків, розглянуто понад 5 тис. документальних доказів. Російський текст стенограми процесу склав 39 томів, загальною кількістю 20 228 сторінок. Суд проходив відкрито і гласно, хід його засідань висвітлювали 249 кореспондентів газет і журналів, у тому числі й представники України — Олександр Довженко і Ярослав Галан, по звірячому вбитий пізніше у Львові бандерівськими головорізами. Для публіки було видано більше 60 тис. перепусток. Усі підсудні мали особистих адвокатів, за власним вибором, користувалися правом попереднього ознайомлення з документами, які розглядав суд. На процесі адвокати підсудних довго послуговувались легендою про те, що Німеччина була змушена завдати превентивного удару, аби цим запобігти акту агресії з боку Радянського Союзу. Але МВТ визнав, що напад на СРСР був здійснений «без тіні законного виправдання і був актом явної агресії». Отож ті, хто й у нас час маніакально повторює цю злісну брехню, насправді заднім числом виправдовує нацистських злочинців, які у далеких 1945–1946 роках сиділи на лаві підсудних у залі Нюрнберзького трибуналу.
1 жовтня 1946 року був оголошений судовий вирок: Гесса, Функа і Редера засудили до довічного ув’язнення, Ширах і Шпеєр отримали по 20 років тюрми, Нейрат — 15, Деніц — 10. Шахт, Папен і Фріче були виправдані. До решти підсудних застосовано найвищу міру покарання — смертну кару. Після того як Контрольна рада союзників по Німеччині відхилила прохання про помилування, в ніч на 16 жовтня засуджених було страчено через повішання. Їхні тіла та труп Герінга, який покінчив життя самогубством за день до страти, сфотографували, потім спалили, а попіл розвіяли за вітром.
21 грудня 1946 року О.П.Довженко зробив у своєму «Щоденнику» такий запис: «Суд над фашистськими фюрерами є найстрашнішим і найзловіснішим процесом, який будь-коли відбувався в історії людства. До такого занепаду людство ще не доходило… Тільки зараз, на процесі в Нюрнбергу постає на цілий свій зріст справжня картина фашизму, справжня суть світової трагедії… Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу». Нехай ці проникливі слова великого патріота і гуманіста стануть відповіддю тим національно-заклопотаним діячам, які ще й досі теревенять про взаємну відповідальність Гітлера і Сталіна за розпалювання Другої Світової війни.
Анатолій СИСОЙ
