Здається, уже нікого в Україні не вразиш такими словами і визначеннями. Однак просимо усіх, хто розкриє нашу газету на цій сторінці, прочитати статтю політолога Ігоря Дебенка, розміщену на сайті "УП" (подаємо з несуттєвими скороченнями). Надто актуальною напередодні чергових виборів є порушена в ній проблема. У зв'язку з цим ми готові продовжити цю тему в наступних публікаціях і запрошуємо вас до розмови.
Тушки, зрадники – характерні для вітчизняного політичного процесу "персонажі". Таке позиціонування вигідне насамперед тим, хто власне й "править балом", дає змогу вести дискусію не навколо сутностей, а зводити все до маніпулятивної дихотомії "ми – вони, свій – ворог, добро – зло". Набагато легше розмахувати шаблею чи то прапором, аніж створити програму дій, а потім працювати для її реалізації. Відповідно, у такому випадку мета політичної боротьби полягає в знищенні зла, усуненні ворога. Дарма, що вже незабаром добро знову стає злом. Однак, оскільки сценарій вже написаний, актори ті ж самі, то залишається лише вкотре змінити ролі й повторити все з точністю до навпаки. Приблизно в такому руслі й розгортається політичний процес в Україні ось уже двадцять років.
Зрадники комуністи
Наприкінці 80-их років минулого століття головним злом для багатьох був комунізм.Чи не першими зрадниками, які залишилися при владі в уже незалежній Україні, були ті, хто ще вчора з гордістю називав себе комуністом, а наступного дня проголосив себе палким поборником плюралізму, політичних прав та свобод. Вони і стали першими зрадниками – "зрадниками комунізму".
Мотивація проста – елементарне задоволення власних інтересів. Зрадник не може виступати носієм будь-якої ідеї. Для нього вона слугує лише ширмою, засобом для пристосуванства. Саме такі люди й "розбудовували" Україну на початку 90-их. Згодом до них приєдналися юристи, економісти, бізнесмени та інші, які, з'єднавшись з тими, хто вже знаходився при владі, склали основу кучмізму й встановили правила, за якими країна живе й сьогодні.
Помаранчева зрада
На початку ХХІ століття розгортається боротьба проти кучмізму. Система Кучми разом із самим президентом стають головним уособленням зла. На боротьбу з ним піднімається опозиція, яку, окрім тих, хто дійсно переживав за справу, представляли й так звані опозиціонери за обставинами, позбавлені можливості доступу до державних ресурсів. До них входили і представники так званого нового покоління, яке прагнуло зайняти місце біля "кормушки".
“Опять власть мєняється...”
Апогеєм цієї боротьби й водночас логічним її завершенням стала Помаранчева революція. Добро перемогло, зло ж мало сісти за грати. Однак через постійні конфлікти, невміння стримувати власні апетити, різноманітні інтриги помаранчеві перестають бути добром. Гасло "Бандити сидітимуть у тюрмах" так і залишилось гаслом. Таким чином, помаранчеві зрадили не лише один одного, вони зрадили народ, який привів їх до влади, відстоюючи нове майбутнє для України.
Помаранчеві у значній мірі виявилися не лише не меншим, а в багатьох аспектах навіть більшим злом, яке, ховаючись за національно-патріотичною риторикою, лобіювало власні бізнес-інтереси.
Відповідно, у нових політичних умовах багато хто, переживаючи за власний бізнес чи просто бажаючи непогано заробити, приєднався до коаліції й поповнив лави "тушок".
Слід усвідомлювати, що "тушки" реалізувалися на практиці завдяки помаранчевим відступникам, для яких зміна партійної символіки є не більше чергової бізнес-угоди. Більше того, "тушки" стали закономірним явищем і на місцях. Після зміни влади значна частина місцевих депутатів надто швидко змінила позицію, призвичаївшись до нових умов.
Новий закон – нові зрадники
Жовтневі вибори до органів місцевого самоврядування обіцяють проявити нових зрадників. Уже сьогодні значна частина місцевої еліти переорієнтовується на нові, електорально більш перспективні політичні партії, здатні вкотре завести їх до влади. Цим, а також прагненням зберегти посади чи отримати різноманітні дивіденди можна пояснити і окремі голосування депутатів місцевих рад з приводу резонансних питань, коли рішення або взагалі не приймалися, або приймалися із значним запізненням. Що це – хіба не пряма зрада виборців??? Однак далеко не факт, що знову ставши депутатом, така особа одного разу не зрадить і нову партію.
Можна прогнозувати, що найбільші шанси опинитися в ролі "тушок" мають, по-перше, управлінці, які прагнуть якщо не досягти подальшого кар'єрного зростання, то залишитися на займаних посадах і надалі. По-друге, представники бізнесу, приватні підприємці, для яких входження до влади дає змогу захищати свої інтереси, є основою успішного продовження власного бізнесу. По-третє, бюджетники, які аж занадто залежні від влади.
Варто наголосити, що практично нічого не стримуватиме від перебіжництва депутата, обраного за мажоритарною системою. Саме мажоритарники мають скласти основну масу "тушок" в нових місцевих радах, переходячи від одних до інших в залежності від політичної кон'юнктури.
Але завтра що? – Система ефективна, якщо вона успішно функціонує. Система, яка склалася в Україні, ефективна для окремих людей, однак не для суспільства загалом. Сьогодні в країні назріла гостра необхідність приходу до влади людей справді ідейних, ініціативних, готових і здатних створити прозорі правила гри, дотримуватися їх й нести за них відповідальність.
Лише тоді дорога в політику зрадникам буде закрита назавжди.
Перший крок до цього – вибори 31 жовтня.
Хоча в будь-якому випадку суспільство має ту владу, на яку заслуговує, яка є його відображенням.
Ігор Дебенко,
"Українська правда"
