В цьому питанні, вважаю, є приклади з історії не лише сучасної України. Від княжої доби, козаччини, різноликої і на різних теренах одночасно гетьманщини і аж донині всяк по-своєму використовує високі слова «патріотизм», «незалежність», «права народу».

Хто ж вони — патріоти? Якщо ми їх не знаємо, то рівнятися ні на кого, тоді це слово, як і згадані інші, використовується тими, хто хотів би, аби рівнялися на... них. На себе. Отут і вся біда, бо патріот в сучасній Україні частіше той, хто про свій патріотизм кричить, а коли того не робить, то шельмує інших, вважаючи, що має на це право, бо він, звісно, — «патріот».

Ця характеристика людської поведінки побудована в Україні на антитезі, на насаджуваному антагонізмі, на ворожнечі. В тому причина багатьох невдач в давні і недалекі часи. І тепер також. Не без підстав виникає підозра, що занадто багато українських «патріотів» галасом про те намагаються відвоювати собі вигідну нішу, водночас прикриваючи свої гріхи. Це — політична кон'юнктура, обман, гріх.

Хай негарно використовувати подібні приклади, але вважаю, що патріотом України була моя покійна мати. Вона все своє життя тяжко трудилася, тримала своєю працею сім'ю, любила її, любила своє село, наш край і жоден, хто знав її, ні разу не запримітив, аби вона кому-небудь заздрила.

Знаю, що таких патріотів є мільйони. Створити їм умови для нормального життя — обов'язок патріотичної влади. Лише тоді патріотизм переростає в суспільне явище, стан суспільства. Його не можна зводити на злобі та ненависті до співгромадян, до сусідів також. Чвари у владі, зокрема, убивають паростки усіх високих почуттів щодо держави. Нам би за приклад у цьому сенсі взяти поляків, іспанців, французів. Сусідів — білорусів, росіян і грузин... Бо там бачимо принцип: «Ми — патріоти». У нас же: «Я — патріот, отже, інші — вороги». А коли таке правило вибирає собі представник влади, то це — один крок до самодурства.

З книги Олександра Мороза «Інтерв’ю для вас»