Дискусія на цю тему, нав’язана українському народові націонал-демократами ще на зорі незалежності, ось уже майже 20 років тривожить суспільну свідомість. З особливою широтою розкручувалась «бандеріада» в останні п’ять років, під час «помаранчевої задухи», яка впала на Україну ніби пандемія чуми чи холери. На фініші свого недолугого президентського марафону В. Ющенко вирішив поставити завершальну крапку у цій затяжній полеміці і своїм указом від 22 січня ц.р. увінчав С. Бандеру високим званням Героя України.

Проте, ця «крапка» насправді стала отією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння не лише у нашому суспільстві, а й у європейській спільноті взагалі – 25 лютого Європарламент прийняв резолюцію про ситуацію в Україні після президентських виборів. В одному з її пунктів висловлено протест проти героїзації колишнього лідера українських націоналістів, а нині – символу сучасних вітчизняних «нациків». Однозначно заявлено, що: «Європарламент висловлює глибокий жаль з приводу рішення президента України В. Ющенка, який вже здає повноваження, присвоїти посмертно Степану Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), котрий співробітничав з нацистами Німеччини, звання «Національний герой України» і сподівається, що нове керівництво України перегляне таке рішення і підтвердить свою відданість європейським цінностям».

Така оцінка діяльності «кривавого Степана» подіяла на депутатів трьох західних областей – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської - ніби червона ганчірка на розлюченого бугая. На позачергових сесіях згаданих вище обласних рад було прийнято звернення до Європарламенту з вимогою скасувати згадане вище рішення, яке, на думку тамтешніх депутатів, «не має жодного історичного і правового підґрунтя та базується на наклепі про так звану «співпрацю» ОУН з нацистською Німеччиною».

Складається враження, що ці люди або сліпі й глухі, або зовсім не вчилися грамоті й не вміють читати, або остаточно втратили рештки совісті. Адже загальновідомо, що у проголошеному 30 червня 1941 року у Львові Акті «Відродження української державності» чітко сказано: «Нововідроджена українська держава буде тісно взаємодіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, яка під керівництвом свого вождя Адольфа Гітлера створює новий порядок у Європі і світі і допомагає українському народу звільнитися із-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, яка створюється на українській землі, буде боротися далі разом із союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий порядок в усьому світі».

У серпні 1941 року крайовий провід ОУН оприлюднив таку заяву: «ОУН не йде – всупереч провокативним звісткам шкідників української справи – на боротьбу проти Німеччини… У своїй дальшій боротьбі ОУН вдержить та буде старатися розбудувати співпрацю з Німеччиною та з усіма тими силами, що борються проти найбільшого ворога України – московського большевизму». А 14 січня 1942 року А. Мельник і митрополит уніатської церкви А. Шептицький направили Гітлеру уклінного листа, у якому, зокрема, сказано: «Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що керівні кола на Україні прагнуть до найтіснішої співпраці з Німеччиною, щоб об’єднаними силами німецького і українського народів завершити боротьбу проти спільного ворога і втілити в життя «новий порядок» на Україні і в усій Східній Європі».

Яких ще потрібно доказів на підтвердження широкомасштабної колаборантської діяльності обох оунівських гілок – бандерівської і мельниківської, їхнього прислужництва окупаційному режиму, що залив кров’ю Україну як на Сході, так і на Заході. Наведені вище факти неупереджений дослідник може знайти у довідці СБУ від 30 липня 1993 року «Про діяльність ОУН-УПА», яку і Кравчук, і Кучма, і Ющенко свідомо приховували від народу. І подібних свідчень там сотні, як і конкретних прикладів терористичної практики бандерівських головорізів проти свого ж народу.

Самоправно проголосивши себе єдиною легітимною владою в Україні, оунівські верховоди видали й «Вказівки на перші дні організації державного життя», у яких є такі перли: «Винищування в боротьбі зокрема тих, що боронитимуть режиму; винищування головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлюємо продукування інтелігенції, себто доступ до школ і тому подібне, наприклад, так званих «польських селян» асимілювати, усвідомлюючи їм, що вони українці, тільки латинського обряду… Проводирів нищити, жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків».

Бандерівський терор сягнув таких масштабів, що навіть їхні недавні побратими «мельниківці» змушені були розповсюдити у листопаді 1943 року листівку, з таким закликом: «Мужі й жінки України! Мужньо і невстрашимо ставте чоло всяким терористичним спробам звести до авантюри визвольну боротьбу! Організуйте всюди боївки української народної оборони і не давайте себе ограбити так званій «Українській Повстанчій Армії»… Дайте відсіч всяким спробам змарнувати безплідній партизанці свою кров, кров своїх синів і братів! Велика мобілізація до УПА – це політичне і військове безглуздя… Відсіч братовбивцям! Бандерівець, що стріляє українців – це бандит і агент Москви, але не український революціонер!..»

В архівах СБУ та її обласних управлінь сховано від громадськості тисячі кримінальних справ минулих років про терористичні дії конкретних осіб, де розкриваються жорстокі методи катувань і розправ бойовиків ОУН-УПА, які не лише вбивали, а й по-садистськи мучили свої жертви: відрубували їм руки, ноги, голови; вішали і задушували мотузками (удавками) чи колючим дротом; заколювали ножами і напівживих скидали у криниці, під лід річок і засипали в ямах, спалювали тощо.

На жаль, газетна площа обмежує можливість навести велике число таких фактів, отож зупинимось лише на одному, найбільш промовистому, який мав місце 28 квітня 1949 року у с. Слобідка Джуринська Білобожницького району Тернопільської області. Один з катів-вбивць Гойда свідчив у суді: «…В будинку, біля печі, я побачив дружину Коршняка Антона – Олену з семирічним сином, який тулився до неї. Дівчинка лежала на ліжку. Самого господаря вдома не було. Побачивши, що ми з ножами, Коршняк Олена почала кричати і благати не чіпати їх. Почав кричати й хлопчик. Не звертаючи уваги на ці прохання, я вдарив ножем в лице Коршняк, після чого вона впала. Остапів після мене ще кілька разів вдарив ножем їй у голову. Схопивши хлопчика, я перерізав йому горло і кинув до матері. Дівчинка підхопилася з ліжка і теж кинулася до них. Я перехопив її і перерізав їй горло і шию».

Такі ж свідчення давали підсудні не лише на Тернопіллі, яке нині перетворилось на вотчину новоявленого «фюрера» Тягнибока, а й на Львівщині, і на Івано-Франківщині. Хіба депутати цих обласних рад зовсім нічого не чули і не знають про криваві «подвиги» тих, кого вони тепер славлять як «борців за незалежність», а їхнього вождя підносять на п’єдестал Героя України. «Ганебний указ президента В. Ющенка від 22.01.2010 року і заява прем’єр-міністра Ю. Тимошенко про створення пантеону національних героїв України, де першим номером буде Степан Бандера, творять глибинний розкол нашої держави, розконсолідовують українське суспільство, суттєво підривають престиж та імідж країни на міжнародній арені, практично унеможливлюють рух України до Європейського співтовариства».

Цю цитату ми взяли зі звернення до президента В. Януковича двох Героїв України: А.М. Пачевського – голови «Всеукраїнської партії «Дітей війни» та Почесного Генерального директора ВАТ «Турбоатом», Заслуженого машинобудівника України, кавалера ордену «За заслуги» трьох ступенів А.О. Бугайця. Вимагаючи перегляду ющенківського указу про присвоєння Бандері звання Героя України, ці шановані у нашому суспільстві люди цілком справедливо зазначають, що більшість українців хоче, щоб молодь виховувалась на подвигах справжніх героїв Великої Вітчизняної війни, а не на злодіяннях (дослівно) «профашистських колаборантів, катів мирного населення».

А.Сисой