Уперше ті дзвони залунали, коли Микола з Тетяною віддавали дочку заміж. Точніше не дзвони, а дзвін. Тоді він був єдиним на дзвіниці Свято-Миколаївської церкви, що в Диканьці. А як уже зовсім точно, то напередодні весілля й одного не було. Бо все, що могло видавати бодай якийсь звук, познімали там бозна-коли.

Тамтешні віряни й не пригадують, коли саме: у тридцяті роки чи пізніше. Ніхто й не думав з тих, хто мав і можливості, і кошт для благого діла, відливати нові дзвони для якоїсь провінційної церкви у сільській глибинці. Сказано ж бо: провінція. А затрати на те діло чималі.

Одне слово, якби не заміжжя Миколиної та Тетяниної дочки, може, б і взагалі нічого не відбулося. А то ж наречена, якось помріяла в голос, що хоче вінчатись із судженим у церкві, де вінчались її батьки. Цебто неподалік Диканьки. Звісно, можна було б і в Москві попросити Божого благословення. Та молодій чомусь кортіло у далеку від Білокам’яної сільську українську глибинку. Щоб подалі від суєти і ближче до рідних коренів.

Ні, то було не примхою батькової донечки якось виділитись з-поміж своїх московських подруг, а лише простим бажанням відчути себе щасливою там, звідки проросло коріння їхньої родини. Бо де іще можна збагнути всю повноту щастя, як не вдома?

І байдуже, що Швеці живуть в Росії, що там, як кажуть у народі, порт їхньої прописки. Коріння має велику силу. Навіть якщо відстань у тисячі кілометрів, воно все одно змусить повертатись хоч час від часу до рідних країв. Така природа почуттів. І проти цього не існує більше ніякої сили.

– Доччине вінчання відбувалося у Свято-Миколаївській церкві. Зарані домовилися з місцевим батюшкою, що той проведе обряд і тут з'ясувалося: церковна дзвіниця порожня. А кортіло, щоб лунали дзвони. Якщо не ціла низка, то принаймні один. І не лише тому, щоб наші молодята передзвону зраділи, а й щоб інші, хто вінчатиметься після, також мали можливість тішитися медово-малиновою мелодією, – пригадував якось під час нашої зустрічі у Великих Будищах, куди приїздив на Різдвяні гостини до земляків, російський меценат. – Тому поставив за мету добути для своєї церкви, бо вона й справді наша родинна, у ній мене хрестили, у ній і з Танею вінчався згодом, – розповідав Микола Миколайович, – дзвона.

Знайшов майстрів, які відлили мало не стокілограмового аж в Камянець-Уральську. Там один з кращих у Росії заводів, що знається на таких справах. А потім ще відшукав спеціаліста, який би налагодив звучання. Бо то діло не просте. Почепити дзвона – лише півсправи. Треба ще, щоб голос у ньому пробудився. Тож привіз для цього в Диканьку президента Академії дзвонарства Росії, у минулому джазмена Володимира Петровського.

А далі події розгорнулися несподівано навіть для самого Миколи Миколайовича. Майстер, лагодячи дзвін, з'ясував, що Кочубеївська дзвіниця унікальна не лише за архітектурою, а й за розмірами. Це вкупі дає дивовижне звучання.

Так зародилася ідея організації в тамтешніх краях фестивалю церковних дзвонів. І не простого фестивалю, а міжнародного. Минулої зими про його проведення тільки й говорили, як про недалеку перспективу у культурному житті двох братніх народів, двох сусідок держав, як про черговий крок до відродження культурно-історичних цінностей суто українського характеру.

Адже проведення такого незвичного заходу за задумом мецената (до речі, Микола Швець в Росії досить поважна постать, він генеральний директор Холдингу Міжрегіональних розподільних мережних компаній, а в минулому високопосадовець "Рособоронекспорту", голова Законодавчих зборів Амурської області) мало відбуватися за сприяння Фонду відродження пам'яті Марії Башкирцевої.

До чого той Фонд? Та звісно ж до чого, його очолює дружина Миколи Швеця — Тетяна, яка родом з Диканьки. Тож усе, що зв’язане з тамтешніми місцями, — для неї, як і для нього, має особливий зміст. І байдуже, що у подружжя російське громадянство. То проста формальність, яка в даному випадку абсолютно не впливає ні на сутність душі, ні на вчинки наших героїв. Тому їхній порив щодо створення у Диканьці музею Башкирцевої, як, власне, й організація та проведення дзвонарського фестивалю — цілком зрозумілий. Патріотизм. Непоказний, але цілком природний. Якому абсолютно ніякого діла до кордонів і політики.

Це все до того, що задум з фестивалем "Диканські передзвони" меценатам удався. Днями він відбувся вперше. Проте відразу став у тамтешніх краях подією номер один. Майстер-клас демонстрували десятеро найкращих дзвонарів Росії та п’ятірка віртуозів з Полтавщини. До речі, наймолодшій учасниці дзвонової музики Іванні всього одинадцять. Дівчаті знадобилося лише кілька уроків, щоб розкрити свій талант. Дивували глядацько-слухацький загал і колоритні дамочки з дуету "Дзвони Росії", котрі чи не єдині у світі, хто клепає, як кажуть, в БІЛО (староруський плаский дзвін).

Та й імпровізація дзвонаря храму Флора і Лавра з Москви наробила на фестивалі не мало фурору. Те все дійство, яке тривало два дні, так сподобалося і вразило люд, що організатори пообіцяли відтепер щороку напередодні ярмарку у Великих Сорочинцах проводити такий захід, скликаючи на нього дедалі більше учасників.

Утім є ще одна деталь, про яку варто згадати. Від того моменту, як Швеці привезли з Росії першого дзвона і він розбудив від німоти, що тривала 70 років, Свято-Троїцький храм, на дзвіниці з'явилося, не без старання меценатів, ще дев'ять більших і менших, але звучних, які створили справжній ансамбль.

Десятий дзвін у день відкриття фестивалю передала храму директор Фонду відродження пам'яті Марії Башкирцевої Тетяна Швець.

Відливали його, як і решту попередників, у тому ж Камянці-Уральському. Вага кожного від 40 кілограмів до 5 тонн. На тому, який підняли на дзвіницю останнім, у день відкриття фестивалю, викарбувана ікона Святителя Миколая, мучениці Тетяни, рівноапостольної Марії Магдалини та ікона Божої Матері "Знамення".

Там же й напис, присвячений тому, хто сприяв відродженню дзвіниці, яка сьогодні милує слух чистими, мов промитими прозорими водами українських джерел, мелодіями, що наспівують Диканьці російські дзвони.

Олександра Миколаєнко