– Якби не ота притаманна вітчизняним хліборобам твердість та витривалість, невідомо, що зараз було б з Україною. Бо що б там не казали, а державність тримається на землі і хлібному колосі.
– Я не вчора став селянином, – каже голова Козельщинської РДА Сергій Федорович Сушко (на фото). На власній шкірі відчув усі принади державної "турботи" про вітчизняний агросектор. Не пригадую жодного року, коли б не доводилося фермеру рвати серце за тим, як збути урожай, купити запчастини, роздобути за нормальною ціною пальне, – веде далі співрозмовник.
– Років шість-сім тому, щоб купити, наприклад, трактор МТЗ-82, треба було продати 70 тонн ячменю за ціною 700 гривень за тонну. А сьогодні той же МТЗ коштує втричі більше – 150 тисяч гривень, і для його придбання знадобиться вже близько 200 тонн зерна за тією ж ціною, що була шість років тому, – пояснює керівник району, а в недавньому минулому – фермер.
– То який же вихід? – цікавлюся у співрозмовника.
– Треба, щоб був паритет цін. Ось тут, на мій погляд, має своє слово сказати держава.
– Тобто підняти ціни на продукцію агросектора? Але ж тоді автоматично зросте вартість і всього іншого: запчастин, добрив. Чи не буде це бігом по колу?
– Держава на те й держава, аби контролювати всі процеси, у тому числі й ціноутворення. Селянин зі своєю продукцією має бути поставлений у рівні умови з іншими товаровиробниками.
А по-друге, ланцюжок "виробник-закупівельник-переробник" має дещо змінитися, адже найменший дохід з-поміж тих трьох учасників у виробника, тоді як найбільший – у закупівельника.
А що він робить? Перекладає папери з однієї папки до іншої. І за це має непогані бариші.
Свого часу держава зробила серйозну помилку, відштовхнувши селян від процесу об'єднання. Поки вони працювали об'єднано, а держава контролювала купівлю-продаж сільгосппродукції, селу не загрожувало вимирання.
Бо такого поняття, як узаконена спекуляція, в агросекторі просто не існувало. Ціна на хліб була адекватною. І ніхто не говорив, що вирощувати пшеницю нерентабельно. Хліб не може бути нерентабельним, бо це основа життя. Отже, держава має повернути собі статус монополіста стратегічних продуктів харчування. У цьому її продовольча безпека.
А інакше й справді, можемо дохазяйнуватися, що хліб припинемо сіяти і… державу втратимо. Хоча, – на мить робить паузу, – ми її можемо втратити і з іншої причини.
Днями чув по радіо, як хтось із урядовців твердив про необхідність прискорення зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Якщо це зроблять, то тоді, вважайте, і вітчизняне фермерство, і самі села зникнуть, як свого часу мамонти.
Сьогодні вітчизняний фермер не має змоги розвиватися через брак коштів, несправедливо занижені ціни на вироблену продукцію. Отже, звідки в нього знайдуться завтра кошти на придбання землі? Скуплять її іноземці або підставлені тими латифундистами ділки, витиснувши селян з їхньої ж землі.
– Сергію Федоровичу, а може, Ви зараз просто злукавили, сказавши своє "фе" про продаж землі? Як-не-як, а Ви самі – влада районного масштабу, – цікавлюся у районного очільника, бо, чесно зізнаюся, здивувала позиція чоловіка: на горі ратують за продаж, а внизу – проти.
– Так, я влада, точніше, нею став місяців зо три тому, але наявність керівного портфеля не змінила мою сутність. Я селянином народився, ним і помру, незалежно від того, як складеться моя кар'єра. Це, по-перше, а по-друге, тому і йшов у владу, щоб, знаючи проблеми селянства, якимось чином впливати на ситуацію.
Там, нагорі, мають знати, що думають унизу. А як вони про те дізнаються, якщо нікому буде передати думку селян? Та й не треба думати, що посадовці не можуть помилятися.
Отже, щоб не сталося помилки, і мушу казати те, що в самого на душі, бо за моєю спиною 114 фермерських господарств, що діють у районі. Серед них є такі, що обробляють по 20 гектарів землі, а є ті, що пораються на тисячі. І кожен з них прагне одного – стабільності. І не лише в ціновій політиці. Якщо хтось думає, що відродження села – це лише вдало проданий урожай, то він глибоко помиляється.
Відродження – це коли у село повертається молодь, коли є кому працювати в полі, на фермі. Сьогодні ж велика проблема з кваліфікованими кадрами. Часи, коли на трактор сісти міг вчорашній "Петько-двієчник", минули. Трактори не ті, та й технології інші. А профтехосвіта, як, власне, й профорієнтація учнівської молоді сьогодні, мабуть, чули, на якому рівні.
– Але ж і тих, хто повертається у село, теж немає.
– Як то немає? – зводить до купи брови співрозмовник. – Є. Звісно, тих, хто їде в місто, більше. Але є й такі, що повертаються звідти.
Зрештою, не всі можуть прижитися на асфальті. У селі є де жити і, попри різні розмови щодо зайнятості, роботи вистачає. Бо тут клапоть городу, батьківський пай, корівка та поросята. Завдяки цьому нині й виживають наші селяни. Хоча б мої Сушки. Це я про них насамперед кажу, коли стверджую, що молоді сім'ї повертаються до рідних сіл.
Тільки не факт, що приживуться там навічно. До того ще й держава має долучитися. Скажімо, приділивши увагу першочерговим питанням, як-то, соціальна сфера. Дороги місцевого значення бозна-коли востаннє ремонтувалися, дитячі садочки зачинені. Щоправда, не скрізь. У Лутовинівці, Новій Галещині додаткові групи відкриваємо, а у Бреусівці цілий дитсадок поновлює свою роботу.
Проте за час, коли держава ніяк не підтримувала селян, чимало ще недавно багатолюдних населених пунктів перетворилися на хутори. Неприємно про це говорити, але найближчим часом в нашому районі оптимізація все ж торкнеться двох чи трьох ФАПів. Кажу про оптимізацію, а в самого серце стискається, бо та оптимізація – своєрідний вирок малим селам. Але щоб вижили інші, більші, змушені чимось жертвувати.
Єдине, що тішить, – у райцентрі нарешті маємо незабаром закінчити будівництво пологового відділення. На 70% приміщення вже готове. Крім пологового відділення, там будуть ще й інші. Для завершення об'єкту про виділення коштів клопочемо до депутатів обласної ради та до столиці. Упевнений, що саме ці кроки і є тим рятівним колом, яке сьогодні потрібне не тільки райцентру, а й усьому району, щоб зупинити руйнацію.
Олександра Миколаєнко
