У Росії Володимира Карпенчука нагородили орденом Олександра Невського I ступеня (посмертно). У нашій державі подвиг прикордонника, який він здійснив у перший день Великої вітчизняної війни, не знайшов належної оцінки. Земляки відважного воїна, соціалісти Жмеринської районної організації СПУ, виступили з ініціативою – подати клопотання Президенту про присвоєння Володимиру Карпенчуку звання Героя України (посмертно).

Його назвали «український Данко»

22 червня 1941 року, у перші години війни, фашисти вели бій за містечко Сокаль на Львівщині. Тут розташовувалася 4-а комендатура 19-го Володимир-Волинського прикордонного загону. Старшим військовим фельдшером служив Володимир Карпенчук, родом з села Лука Мовчанська Жмеринського району.

Після затяжного бою фашисти увірвалися у містечко. Колона танків наближалася до приміщення комендатури. У підвалі будівлі зібралися діти і дружини прикордонників. Раптом з будинку вибіг чоловік у білому халаті. Він біг назустріч танкам. Ще мить – і одяг на ньому спалахнув від сірника. Просякнутий, перед тим, бензином халат боєць зірвав з себе і кинув на решітку люка двигуна. Сам, охоплений полум’ям, кинувся під перший танк. Від сильного вибуху затремтіла земля. Танки, що рухалися слідом, зупинилися. А тоді – повернули назад.

Хоч як дивно, ім’я героя, який врятував життя дітей і їхніх матерів, довгий час залишалося невідомим. Тільки через 22 роки після закінчення війни було вперше названо прізвище героя. Ним став, згаданий вище, наш земляк, прикордонник Володимир Карпенчук.

Дослідив подробиці того фронтового епізоду москвич, колишній прикордонник полковник Володимир Платонов. Спершу дослідник описав тільки сам епізод. Прізвище відважного бійця ще не було відоме. Коли побачила світ його книга «Вони першими прийняли удар» (1963 рік), читачі звернулися з проханням назвати прізвище героя. Після чого дослідник продовжив пошуки. На щастя, вони увінчалися успіхом. Чотири роки знадобилося пошуковцю, кадровому офіцеру-прикордоннику Василю Платонову, щоб встановити прізвище того відважного солдата. Василь Платонов назвав нашого земляка «український Данко». Надалі ця назва назавжди закріпилася за ним.

Коли стало відомо ім’я, матері героя – Вірі Григорівні призначили пенсію. Про це розповіла внучка Володимира Карпенчука – Тамара Василівна Стаднійчук. Вона проживає у селі Лука Мовчанська. «Спочатку віра Григорівна отримала повідомлення, що її син Карпенчук Володимир Прохорович пропав безвісти, - каже Тамара Василівна, – а вже коли встановили його прізвище, то призначили пенсію. Виплачували її через військкомат. І там же, у військкоматі, треба було отримувати гроші. Один раз на місяць бабуся пішки йшла у Жмеринку. Як зараз пам’ятаю суму, яку приносила, - 26 рублів 60 копійок. Чому запам’ятала? Бо вона щоразу копійки віддавала мені».

Не знайшли могили

Тамара Василівна пригадує, як до них приїздили з Москви знімати фрагменти фільму про її діда, Володимира Прохоровича. «Мої батьки їздили в Москву до полковника Платонова, - каже Тамара Василівна. – Спочатку листувалися з ним. Все сподівалися, що він ще щось дізнається про Володимира Прохоровича. А одного разу вони отримали інформацію про те, що він, нібито, похований в одній з братських могил у Сокальському районі, – продовжує Тамара Василівна. – Як тільки почули про це, зібралися в дорогу і подалися на Львівщину. Коли повернулися, розповідали, що всі стежки стоптали на околицях Сокаля і в сусідніх селах. Та все марно. Ніде не знайшли могили. І місцеві жителі нічим їм не допомогли.

Збереглася одна-єдина фотографія героя. Він на ній у військовій формі. Фото було невеликого розміру, зроблене для документів. «Одного разу до нас приїхали з Києва учні художньої школи, – продовжує спогади Тамара Василівна. – Вони на основі маленького фото написали чудовий портрет».

Куточок героя створили також у Жмеринському районному музеї. Просили у матері передати речі Володимира. Але що вона могла запропонувати? Сказала: «Діти, нема нічого такого, хіба що ось ця хустка, в якій я його проводжала в армію. Володя торкався її своїми руками…» Так само у музей передали книгу Василя Платонова «Вони першими прийняли удар», його листи про пошуки. На жаль, чомусь, не збереглися ці експонати. Принаймні, так каже внучка героя.

З відпустки повернувся раніше

За місяць до початку війни Володимир був у відпустці вдома. Допомагав батькам по господарству. Зустрічався з друзями дитинства. Один з його ровесників Степан Сухаревський написав на прохання автора книги Василя Платонова, що його друг Володя Карпенчук читав більше за всіх хлопців у селі. Тому його завжди було цікаво слухати, бо мав що розповісти. Ще один земляк, сусід Володимира Карпенчука - Федір Гушеватий розповідав, що більш надійного товариша, як Володя, годі було шукати.

По закінченні школи в рідному селі Володя продовжив навчання у сусідній Носківецькій школі. Коли отримав атестат, йому, одному з найбільш старанних учнів, запропонували проводити уроки трудового навчання у школі в селі Кацмазів. Працював також бухгалтером у відділі постачання на станції Жмеринка та в колгоспі свого села. Бухгалтерську справу опанував на сільськогосподарських курсах. В армію призвали у 1937 році. Через рік став курсантом Харківського військово-фельдшерського училища.

Як мама не благала сина не поспішати повертатися на службу, Володя переконував її, що він зараз дуже потрібен на заставі. В той час не було такого дня, щоб фашисти не влаштовували провокації на кордоні. Він повернувся на заставу раніше, ніж закінчився термін відпустки. Серце матері відчувало, що на сина чекає лиха година. Тому й просила Володю побути ще хоч день-другий разом з нею. Ніхто ще не змінив долю… То була остання зустріч Володимира Карпенчука з батьками і земляками. Він пожертвував своїм життям заради порятунку інших. Нагадаємо ще раз: сталося це о дев’ятій ранку 22 червня 1941-го у перший день війни.

«Запрошуємо у Москву для отримання ордена батька»

– Шановна Лідія Володимирівна! Ваш батько – Карпенчук Володимир Прохорович за мужність і героїзм нагороджений орденом Олександра Невського I ступеня (посмертно). Запрошуємо вас прибути у Москву для отримання нагороди».

Такого змісту листа отримала донька героя у 2005 році. Це був рік 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У зв’язку з цим росіяни згадали про подвиг нашого земляка.

– Мати не мала сил на поїздку у далеку для неї дорогу, - продовжує розповідь її донька, внучка героя Тамара Стаднійчук. – Тому я їздила за нагородою. Відбувалося нагородження в музеї Історії Великої Вітчизняної війни. Все було дуже урочисто, піднесено. Не могла я стримати сліз. Бо кожен спогад про дорогу людину озивається вдячністю у серці. Приємно й те, що організатори урочистостей відшкодували кошти на дорогу, так само оплатили проживання в готелі. Дуже по-людяному поставилися до нас. Разом зі мною з України була ще одна жіночка з Полтавської області.

У Москві Тамара Василівна познайомилася з дослідницею на прізвище Платонова. «Неля Платонова підготувала до цієї дати книгу «Згадаймо всіх поіменно», - каже Тамара Василівна. – У ній розповіді про тих, хто вважався загиблим безвісти, але, на щастя, їх імена все-таки вдалося встановити. Є в цій книзі також розповідь про мого дідуся Володимира Карпенчука».

У школі в селі Лука Мовчанська діти знають про подвиг їхнього земляка. Тут облаштували «Куточок героя», проводять уроки мужності з розповіддю про його вчинок. Разом з тим земляки вважають, що подвиг Карпенчука оцінено не так, як він того заслуговує. Його подвиг гідний більшого пошанування.

Віктор СТЕПАНЕНКО,
Жмеринський район

Депутатське звернення

Депутатська фракція Соціалістичної партії України в районній раді ініціює перед районною радою та депутатським корпусом винести дане звернення на розгляд сесії районної ради та прийняти наступні рішення:

1. На сесії районної ради прийняти клопотання до Президента України про присвоєння Карпенчуку Володимиру Прохоровичу звання Героя України (посмертно).

2. Доручити заступнику голови районної ради Романцову В.І. та військовому комісару підготувати необхідні документи для звернення до Президента України.

3. На сесії райради прийняти рішення про виготовлення та встановлення на місцевій школі с.Лука Мовчанська меморіальної дошки з іменем Карпенчука Володимира Прохоровича.

4. Рекомендувати районному відділу освіти Жмеринської райдержадміністрації та міському відділу освіти провести у квітні-травні 2009 року відкриті уроки по вивченню та популяризації подвигу Карпенчука В.П.

5. Запропонувати редакції газети «Жмеринський меридіан» опублікувати дане звернення, а також підготувати серію статей про подвиг Карпенчука В.П.

6. Рекомендувати територіальній громаді с.Лука Мовчанська на своїй сесії прийняти рішення назвати одну з вулиць села прізвищем Карпенчука.

7. Звернутись із пропозицією до сесії міської ради про перейменування однієї із вулиць м. Жмеринки іменем Карпенчука В.П.

Ми переконані, що наші пропозиції знайдуть схвалення серед депутатського корпусу Жмеринської районної ради.

Депутати фракції Соціалістичної партії України
у Жмеринській районній раді

Дмитро КОЛЕСНИК, перший секретар Жмеринського райкому СПУ:

– Недавно ми обговорювали питання підготовки до Дня Перемоги і при цьому згадали про подвиг Володимира Карпенчука. Наш ветеран партії, другий секретар райкому Степан Гордієць висловив думку про те, що слід порушити питання про належну оцінку подвигу Володимира Карпенчука і достойне вшанування його пам’яті. Товариші по партії підтримали таку ініціативу. Тому ми підготували депутатський запит на сесію районної ради. Виступити з ним доручили мені, як депутату районної ради. Внесли низку конкретних пропозицій, разом з тим висловили своє ставлення щодо необхідності вдосконалення виховної роботи з молоддю на нинішньому етапі розвитку держави. Прикро про це говорити, але держава дуже мало приділяє увагу цьому надзвичайно важливому питанню.