Під впливом західноєвропейських ідей та в безпосередньому зв’язку з політичними подіями в Росії зародився і отримав розвиток соціалістичний рух в Україні. Разом з тим історичною передумовою формування соціалістичних ідей в Україні перш за все була боротьба за соціальне і національне визволення.

Не випадково на початку 90-х рр.. ХІХ ст. п осилюється більш радикальні елементи національного руху. Так, наприклад, представники соціалістичного напрямку «Молодих громад» сміливіше звертались до гострих соціально-економічних питань. З’являється принципово нова ідейно-політична течія, пов’язана з поширенням марксизму на національному ґрунті. В 1893-1894 рр. соціалістично налаштована частина української інтелігенції, серед якої були і члени “ М олодих громад”, об’єдналася в марксистський гурток на чолі з І. Стешенком , куди ввійшли Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та інші.

Одночасно на Київщині постала українська селянська організація “Група сільських робітників соціал-демократів Київської губернії”, яка мала зносини з групою І. Стешенка і російськими соціал-демократами. Очолювали цю групу відомий в майбутньому член Української соціал-демократичної Спілки М. Меленевський, І. Гилька та інші.

У 1897 році в Києві була заснована ще одна організація соціал-демократичного спрямування – “Київський союз боротьби робітничого класу”, який організував чисельні робітничі страйки. Його провідниками були П. Тучапський, А. Луначарський та інші.

Поширення соціалістичних ідей викликало суперечливу реакцію в українському суспільстві. Поряд із захопленням соціалістичними принципами рівності і всесвітнього братерства, свободи від експлуатації серед значної частини української інтелігенції чулися застереження, що науковий соціалізм Маркса і Енгельса являє собою загрозу для українського національного руху тим, що він є явищем позанаціональним, космополітичним, що для нього, за висловом І. Франка, “любов до народу нічого не значить”.

У лютому 1900 р. націонал-радикальна та соціалістично налаштована українська молодь об'єдналас я у першу на Наддніпрянщині Революцій­ну українську партію (РУП). Заснували її відомі представники соціалістичної течії українсько­го громадівського руху, члени харківської громади Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та деякі інші, кого не задоволь­няли безпартійні форми суспільної діяльності.

П ізніше на основі РУП сформувалася ціла низка політичних партій: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська соціал-демократична “Спілка”, групи українських есерів (у квітні 1917 р. вони об'єдна­лись в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська народна партія (УНП), Націонал-демократична партія та інші.

Майже паралельно з РУП в Наддніпрянській Україні народилася ще одна партія соціал-демократичного зразка – Українська соціалістична партія (УСП). Вона була організована у 1900 році українцями польського походження Б. Ярошевським та М. Меленевським. Фактично партія не мала жодних програмних та ідеологічних розбіжностей з РУП, у своїй програмі соціалісти наголошували на необхідності подолання національного та соціального гніту з боку „чужого деспота” та створення української республіки. УСП від самого початку свого існування діяла в спілці з Польською партією соціалістичною (ППС), а тому не користувалася особливою популярністю серед місцевого українського населення, яке бачило в ній певну провокацію з боку “польських панів”. Наприкінці 1903 року партія розкололася – частина її членів на чолі з Меленевським приєдналася до РУП, а частина, очолювана Ярошевським - до ППС.

Революційна українська партія у 1905 р. після серії розколів на своєму ІІ-му з’їзді, повністю перейшовши на соціал-демократичні позиції, прийняла нову назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Вона стала на позиції ерфуртської програми німецької соціал-демократії, яка відзначалася тим, що лояльно ставилася до вирішення національного питання і відкидала антагонізм між проблемами національними та соціальними. На установчому з’їзді партії було прийнято програмні документи, в яких, зокрема, підкреслювалося, що „УСДРП вважає теоретичну програму німецької соціал-демократії, вироблену в 1891 році на з’їзді в Ерфурті, за найкращий вияв теоретичних поглядів інтернаціон а льної революційної соціал-демократії”. УСДРП приймає в свою Програму постулат автономної України (Україну з’їзд визнає лише в межах етнографічних) з законодавчим правом в тих справах, які торкаються народу, мешкаючого в Україні.

Радикальні елементи українського громадівського руху, які постійно виступали з гаслом самостійної України, на початку 1902 р. оформилися в Українську народну партію (УНП), на яку також значний вплив зробила соціалістична спрямованість всього українського суспільно-політичного руху.

Початок ХХ ст. взагалі відзначався загальним захопленням соціалізмом. Тому усі політичні партії, які виникли на українському ґрунті, орієнтувалися на той чи інший варіант соціалізму. В тій ситуації звернення УНП до соціалізму було цілком зрозумілим. “УНП, – відзначалося в програмі, – визнає соціалістичний ідеал, як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’я, сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні”. У відповідності з цим УНП оголосила себе партією “робітницької маси українського народу ..., українського міського пролетаріату”.

Широкого поширення набули соціалістичні ідеї і на західноукраїнських землях, де головна опора соціалістичного руху – промисловий пролетаріат – починає формуватися з другої половини ХІХ ст.

Проте зародження справжньої соціалістичної ідеології в українському середовищі відбулося, як це не дивно, не серед робітників, а серед студентської молоді. Це явище пояснюється відсутністю належної соціальної структури українського народу в Австро-Угорщині та загальною неграмотністю і забитістю місцевого робітництва.

Формування перших соціал-демократичних гуртків проходило під безпосереднім ідейним та інтелектуальним впливом відомого політичного діяча – емігранта із Східної України Михайла Драгоманова. В 1875 та 1876 роках він відвідав Відень та Львів, у обох цих містах успішно й доволі активно функціонували великі українські студентські громади-братства під назвами „Січ” (у Відні) та „Академічний гурток” (у Львові). Саме після спілкування членів українських студентських громад із Драгомановим у їхніх рядах почав зароджуватися певний соціал-демократичний рух. Під впливом Драгоманова до керівництва віденським товариством „Січ” прийшов соціаліст Омелян Терлецький, а львівську „Академічну громаду” очолили І. Франко та М. Павлик. Саме останнім двом діячам судилося відіграти ключову роль у формуванні перших загальних рис західноукраїнської соціал-демократії, вони перші почали активну та послідовну роботу серед українського робітництва краю, а також розгорнули боротьбу за створення чітких партійних структур на місцях.

Коли в 1890 польські соціалісти створили Соціал-демократичну партію Галичини, то українці, на противагу їм - Русько-українську радикальну партію (РУРП) на чолі з Франком та Павликом. До новоутвореної партії увійшло багато прогресивно мислячих українських діячів різної ідеологічної орієнтації, що в майбутньому помітно відбилося на програмі та ідейній монолітності партії.

У вересні 1896 року у Львові відбувся з’їзд українських робітничих товариств, на яких було вирішено створити окрему українську соціал-демократичну партію (УСДП). Відозву про створення окремої партії підписали Франко, Павлик, Левицький, Гнаткевич, а також десятки українських робітників. Прямо на з’їзді було створено оргкомітет для організації нової партії.

На жаль, історія УСДП була недовгою, від моменту її заснування в партії чітко позначилися протиріччя між молодшим та старшим поколіннями, і організація не змогла його перебороти. Обидві течії бачили різне завдання в роботі УСДП: якщо старші партійці розраховували через підняття національної свідомості робітників-українців запобігти їхній полонізації, то молоді, навпаки, вбачали у піднятті класової свідомості робітництва засіб для паралельного зростання їхньої національної свідомості та деполонізації. Фактично партія померла ще на початку свого створення. В березні 1897 року її ряди покинули старші радикали на чолі з Франком, Павликом та Левицьким, а невдовзі перестала виходити і партійна преса через брак коштів та передплатників.

17 вересня 1899 року в Робітничому домі у Львові відбулася установча конференція нової УСДП. Перед зібранням із програмною промовою виступив депутат рейхстагу Яросевич. Організатори нової політичної партії визнали за основу своєї програми програмну діяльність австрійської соціал-демократії .

Продовжувала існувати також РУРП, яка прагнула виробити власну ідеологічну концепцію, яка б поєднувала марксизм із національними та селянськими вимогами. В 1905 РУРП перейменована в Українську радикальну партію (УРП), прийняла низку програмних положень, які стосувалися робітничого питання, однак навіть після цього вона не змогла скласти гідної конкуренції УСДП.

На початку ХХ ст. західноукраїнські соціал-демократи проводять важливу й активну роботу в плані політичної, правової, економічної, національної просвіти населення. З їхньою допомогою організовується українська профспілкова організація „Воля”, яка здійснює об’єднання під своїм дахом всіх галузевих профспілок, займається організацією недільних шкіл, надає правову допомогу робітникам та селянам.

Складний шлях пройшли українські партії соціалістичної орієнтації в часи революції і національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) поновила свою активну діяльність на відновлюючому з’їзді, що проходив 17-18 квітня 1917 року у Києві, вже після здійснення в Російській імперії буржуазно-демократичної революції та повалення самодержавства.

На з’їзді соціал-демократи поставили питання про негайне надання Україні широкої автономії в межах Російської республіки, а також вимагали проведення в Україні соціальних реформ, таких, як націоналізація крупних поміщицьких землеволодінь, всіх несільськогосподарських угідь, передача малоземельним та безземельним селянам у власність державних земель, націоналізація залізниць та добувної промисловості, впровадження нової тарифної сітки на оплату праці, скасування низки невиправданих штрафів, пильна охорона праці, заборона праці для дітей у важких умовах тощо.

Через те, що УСДРП не ставила питання про негайний перерозподіл усієї землі, а наполягала спочатку на проведенні виборів до Установчих зборів України, які мали б розв’язати земельне питання, вона поступово почала втрачати підтримку революційно налаштованих мас, які починають схилятися до більш радикальної у земельному питанні позиції есерів.

Важкі часи для соціал-демократичної партії настали за авторитарного правління Гетьмана Павла Скоропадського, більшість чільних діячів партії були заарештовані, Володимир Винниченко та Симон Петлюра по декілька місяців провели у Лук’янівській в’язниці. Після звільнення лідерів партії соціал-демократи увійшли до організованої антигетьманської опозиції – Українського національного союзу, котрий почав активну підготовку всеукраїнського антигетьманського повстання.

Здобуття влади Директорією та відновлення Української Народної Республіки дали можливість діячам УСДРП тричі очолити уряди УНР – В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа, а також брати участь в інших урядах, котрі, на жаль, мінялися мало не щомісяця.

12 – 14 січня 1919 р. в Києві пройшов ІV з’їзд УСДРП, на якому гострі дискусії розгорнулися навколо питання необхідності негайного примирення з Радянською Росією або продовження війни. Результатом дискусій став розкол партії на дві фракції: праву – „офіційну соціал-демократію”, та ліву – „незалежну соціал-демократію”. Праві зайняли безкомпромісну антибільшовицьку позицію, а ліві соціал-демократи, хоча й наголошували на неприйнятності більшовизму з його намаганнями централізувати колишню Російську імперію, все ж виступали за перехід УНР на радянську форму народовладдя і проголошення України Радянською республікою, встановлення диктатури пролетаріату, негайн е примирення з Радянською Росією тощо. Більшість делегатів з’їзду обстоювала необхідність запровадження в Україні, як форми народовладдя, не рад і диктатури пролетаріату, а „трудової демократії”, яка б зводилася до обрання місцевих органів самоврядування та органів державної влади всім „трудовим народом”, включно з селянами та міщанами, а не тільки робітниками. Також права соціал-демократія обстоювала ідею повільної соціалізації - еволюційним, а не революційним шляхом. Перехід головних галузей економіки під контроль держави мав здійснюватися десятиліттями, а не одномоментно.

7 лютого 1919 року на вимогу представників Антанти соціал-демократи відкликали своїх міністрів з уряду. Одночасно С. Петлюра написав заяву про вихід з УСДРП, а В. Винниченко склав свої повноваження голови Директорії і передав їх Петлюрі, а сам виїхав за кордон. Ліва частина соціал-демократ ів с творила в січні 1920 року Українську комуністичну партію (УКП) , яка стояла на позиціях незалежності Радянської України. Згодом УКП змушена була під тиском влитися до складу КП( б )У, а всіх незгодних репресували.

На початку 20-х рр. більшість провідних членів УСДРП опинилася в еміграції . У Празі вони заснували „Закордонну делегацію УСДРП” на чолі з І. Мазепою, П. Феденком, О. Козловським, О. Бочковським, Б. Матюшенком, В. Старосольським, Й. Безпалком. Ця закордонна частина УСДРП входила до Соціалістичного Інтернаціоналу й видавала низку партійних газет та часописів . П ісля другої світової війни, у 1950 р. , вона об’єдналася з іншими українськими партіями в еміграції в одну Українську соціалістичну партію.

Отже, соціалісти на Східній Україні з об’єктивних історичних причин не змогли створити справді дієвої та монолітної партії, з чисельними структурами в регіонах. А це заважало їм проводити належну агітаційну роботу в масах, не давало адекватного уявлення про процеси, які відбувалися в провінції і тому не дозволяло здійснювати послідовну державну політику в часи перебування при владі. Фактично історія української соціал-демократії в російській Україні чітко продемонструвала незавершеність у структуризації українського суспільства, несформованість українського пролетаріату, ідейну невизначеність інтелігенції, з чим Україна вступила в період революції та боротьби за свою державність. Ці та інші причини призвели до втрати реального шансу очолити державотворчі процеси в країні і закріпитися при владі.

В не менш складних, ніж у Східній Україні, умовах, опинилися в період революційних подій прихильники соціалістичних ідей на західноукраїнських землях.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) з 1917 р. почала робити перші кроки по відродженню партійного життя в краї. Внаслідок революції в Росії, повалення самодержавства і створення в Києві Центральної Ради партія почала виступати за скоріше припинення війни, яка шкодила українському народові й провокувала братовбивство. Вона вимагала, як мінімум, широкої і повної української автономії у складі Австро-Угорщини, а максимум - взагалі виходу українських земель зі складу імперії і злуки західноукраїнських земель в одній республіці із землями Великої України.

Після проголошення у листопаді 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) керівники УСДП були обрані до парламенту республіки – Національної ради. В першому уряді ЗУНР УСДП мала свого представника А.Чернецького – державного секретаря праці й суспільної опіки, але у грудні 1918 року вийшла з коаліції і перейшла в опозиці ю . У 1919-20 роках УСДП входила до складу уряду УНР (В. Темницький, Й. Безпалко, В. Старосольський). У 1921 р. УСДП перейшла на радянську платформу.

На території, окупованій Польщею, почалося поступове відродження УСДП, яке супроводжувалося посил енням прорадянськ их настрої в . Проте вже у 1924 р . поляки заборонили діяльність партії і закрили її друковані видання. Після цього більшість членів УСДП перейшла до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а менша частина утворила нову організацію – товариство „Робітнича громада”, яке пізніше оформилося в групу „Вперед” під проводом Л. Ганкевича. В 1929 р. ця група знову повернула собі назву УСДП. Незважаючи на те, що партія була членом Соціалістичного інтернаціоналу, її вплив на життя західноукраїнських земель був незначним, вона не мала своїх представників у Сеймі, а першість на лівому спектрі політичного життя віддала КПЗУ.

Після перемоги радянської влади і створення у 1922 р. СРСР подальший розвиток соціалістичної ідеї і практика її втілення в Україні були тісно пов'язані з будівництвом соціалізму в Радянському Союзі, до якого входила більша частина України, а після возз'єднання українських земель у період 1939–1945 рр. – уся її територія.

Незважаючи на героїчні зусилля робітничого класу, колгоспного селянства, трудової інтелігенції, будівництво соціалізму в Україні, як і в СРСР загалом, зіткнулося зі значними перешкодами. Безпосередньою причиною цього стало фактичне переростання адміністративної системи управління економікою у командно-бюрократичну. Соціалістична ідея та способи її реалізації зводилися до догматизму і репресій інакодумців. Трагічною виявилася доля українських комуністів В. Шахрая, М. Скрипника і колишніх керівників партії боротьбистів, які ввійшли до Компартії України – А. Шумського, М. Хвильового. Їх було звинувачено в буржуазному націоналізмі. Багатьох з них було репресовано за прагнення поєднувати вирішення соціальних проблем з розвитком національної самосвідомості.

Зрештою, деформації соціалістичного будівництва призвели до того, що радянське суспільство увійшло в системну кризу, так і не вийшовши зі стадії перехідного періоду від капіталізму до соціалізму