Бурхливе зростання домонополістичного капіталізму в країнах Західної Європи супроводжувалося піднесенням загальнодемократичного та робітничого руху. У середині XIX ст. почали створюватися робітничі організації, які мали класовий характер. Робітники боролися за свої економічні права та кращі умови життя.

28 вересня 1864 р. у Лондоні за ініціативи робітників Німеччини і Франції було засновано Міжнародне товариство робітників, яке отримало назву Перший Інтернаціонал. Провідну роль в його організації та подальшій роботі відіграли К. Маркс і Ф. Енгельс. К. Маркс підготував Установчий маніфест і Статут Міжнародного товариства робітників. У Генеральній раді Інтернаціоналу він представляв Німеччину, Росію та низку інших країн.

Зусилля діячів Першого Інтернаціоналу були спрямовані на залучення робітників усіх країн до його лав, на організацію солідарних дій робітників за свої права. Це особливо виявилося під час Паризької Комуни, коли робітники інших країн висловили свою підтримку і солідарність комунарам.

У 1876 р. Перший Інтернаціонал було офіційно розпущено. Він став предтечею соціал-демократичних та соціалістичних партій, які виникли в кінці XIX – на початку XX ст.ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Установчий Конгрес ІІ Інтернаціоналу відбувся в липні 1889 р. в Парижі. У його роботі взяли участь чотириста делегатів з двадцяти країн. Кінцевою метою робітничого класу, зазначалося у документах Конгресу, є боротьба за соціалізм, а його найближчими завданнями – введення восьмигодинного робочого дня, поліпшення умов праці, заборона дитячої праці, низка інших вимог. Було прийнято рішення про святкування першого травня як Дня міжнародної солідарності трудящих.

ІІ Інтернаціонал став впливовою силою у робітничому русі. У 1912 р. до нього входили представники соціалістичних та соціал-демократичних партій з 23 країн. Соціалісти були обрані до парламентів деяких країн Західної Європи і мали там свої фракції. Вони відігравали провідну роль в організації масових акцій за права робітників. У цій боротьбі соціалістичні та соціал-демократичні партії спиралися на профспілки та робітничі кооперативи.

З початком першої світової війни у 1914 р. ІІ Інтернаціонал припинив своє існування. Причина – соціал-демократичні та соціалістичні партії не змогли запобігти війні, хоча на конгресах Інтернаціоналу у Штутгарті (1907 р.) та Базелі (1912 р.) були прийняті резолюції, які закликали боротися за припинення гонки озброєнь і запобігання війні.

Після закінчення війни робітничий рух розділився на дві течії: комуністичну і соціалістичну.

У 1919 р. за ініціативою В. І. Леніна комуністичні партії об'єдналися у ІІІ Комуністичний Інтернаціонал. Організатори Комінтерну вважали себе наступниками І Інтернаціоналу і спадкоємцями кращих традицій ІІ Інтернаціоналу. (ІІІ Комуністичний Інтернаціонал припинив своє існування у 1943 р.)

У 1923 р. у Гамбурзі після кількох спроб делегати з 30 країн – представники соціалістичних і соціал-демократичних партій - організували Соціалістичний робітничий інтернаціонал. Він розглядався соціалістами, як наступник ІІ Інтернаціоналу. У 1951 р. у Франкфурті було створено Соціалістичний Інтернаціонал, до якого на сьогоднішній день входять 161 партія, в т. ч. Соціалістична партія України.

Довідково:

Комунізм (від лат. communis– суспільний, спільний) – сукупність доктрин та політичних рухів, які ставлять за мету створення суспільства соціальної справедливості та свободи особистості на основі усуспільнення засобів виробництва та ліквідації експлуатації людини людиною; утопічне вчення про ревоюційну зміну капіталізму устроєм, де немає приватної власності та матеріальної зацікавленості, інституту права та держави, поділу праці та соціального відчуження; в марксистській концепції – суспільно-економічна формація, яка включає дві фази: нижчу – соціалізм, вищу – повний комунізм. Після революційних подій 1917-1921 рр. на території колишньої царської Росії стає ідеологією в СРСР. Принципи комунізму: всезагальність праці, ліквідація приватної власності, встановлення диктатури суспільства справедливості, повна рівність, можливість задоволення потреб, встановлення принципу всестороннього розвитку особистості, який повинен бути забезпечений відмовою від гонитви за матеріальними благами, творчим підходом до праці, розвитком індивідуальності, заміною державного управління самоврядуванням, адміністрування – авторитетом суспільної думки. За радянських часів вчення про комунізм не розвивалося, а пропагувалося і відігравало роль ідеологічного стимулу для самовідданої праці під керівництвом КПРС.

Соціалізм (від лат. socialis– суспільний)— вчення, теорія та суспільно-політична практика, які утверджують ідеал суспільного устрою, що ґрунтується на загальнонародній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особитості. Є два основні тлумачення соціалізму – марксистський і з точки зору соціал-демократії. Марксистський підхід: соціалізм є першою, незрілою фазою ступінню комунізму як суспільно-економічної формації, що приходить на зміну капіталістичного способу виробництва після завершення революційного перехідного періоду. Точка зору соціал-демократії: соціалізм – це суспільно-політичний лад, який настає не завдяки революції та ліквідації капіталізму, а в результаті його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням чисельного зростання середнього класу, утвердження соціального партнерства поміж власників, підприємців та найманих працівників. Для соціалізму характерним є досягнення більш високого рівня соціальної рівності і справедливості.

В СРСР та інших країнах «реального соціалізму» деформації вчення, розрив між теорією і практикою соціалізму призвели до краху конкретно-історичної форми втілення в дійсність соціалістичних ідей, кризи ідейно-теоретичних уявлень стосовно самого вчення про соціалізм.

Разом з тим соціалізм справив величезний вплив на цивілізаційний розвиток планети. Соціально-політична практика соціалізму сприяла трансформації капіталізму, його провідних держав у бік реальної демократії та суспільного прогресу. Практика соціалізму в багатьох європейських країнах (Фінляндія, Швеція, Іспанія, Австрія тощо) сприяла встановленню справедливого суспільства з цінностями свободи і рівності, створення умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості, подолання всіх проявів насилля і соціального відчуження, гармонізації суспільного життя, досягнення соціальної солідарності, контролю над стихією ринку, втілення в життя ідей соціального захисту, справедливого перерозподілу матеріальних і духовних благ, загальнолюдських гуманістичних і демократичних цінностей, соціальних гарантій для незахищених верств населення.

Соціал-демократичні партії – політичні партії, що об’єднують прибічників перетворення суспільства на засадах соціальної рівності і свободи. Поєднанням цих засад соціал-демократичні партії відрізняються, з одного боку, від комуністичних партій, які абсолютизують соціальну рівність і недооцінюють індивідуальну свободу, а з іншого, від ліберальних партій з їх абсолютизацією індивідуальної свободи і недооцінкою соціальної рівності.

Соціал-демократичні партії є партіями лівої політичної орієнтації, що діють у політичному русі. Соціал-демократія неоднорідна в ідейно-політичному плані: праве її крило тяжіє до лібералізму, ліве крило, представлене соціалістичними партіями - до соціалізму (демократичного).

Першою Соціал-демократичною партією став утворений у 1863 році Всезагальний німецький робітничий союз (нині Соціал-демократична партія Німеччини).

Наприкінці 90-х років ХІХ ст. в соціал-демократії виникли розбіжності щодо шляхів і методів боротьби за соціалізм. Якщо марксисти виходили з необхідності революційної зміни капіталізму соціалізмом, то прихильники Е. Бернштейна – видатного діяча німецької соціал-демократії – віддавали перевагу еволюційному шляху від капіталізму до соціалізму. З розколом II Інтернаціоналу на початку першої світової війни відбулося остаточне ідеологічне та організаційне розмежування соціал – демократії на прихильників еволюційного (соціал-демократи) і революційного (комуністи) шляхів переходу до соціалізму.