Доповідь О.О.Мороза, Голови Соціалістичної партії України, на міжнародній науково-теоретичній конференції «Перспективи демократичного соціалізму в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій» 17 жовтня 2008 р., м.Київ.

Після розпаду Радянського Союзу на окремі держави, розвалу світової соціалістичної системи теоретики лібералізму поспішили обґрунтувати тезу про історичну безперспективність соціалістичної моделі розвитку. З одного боку, таке твердження не відповідає філософським законам розвитку, оскільки капіталізм після попередніх суспільно-політичних формацій – первіснообщинного, рабовласницького і феодального ладу – фактично оголошується останньою стадією розвитку людства, тобто свого роду історичним тупиком. З іншого боку, ігноруються безсумнівні переваги соціалізму, особливо у вирішенні соціальних питань, і ті обставини, що в процесі еволюції капіталізм з метою самозбереження взяв на озброєння елементи соціалізації. Звичайно, в чітко окреслених межах, котрі дозволяють зберегти основний принцип капіталізму – отримання додаткової вартості за рахунок експлуатації найманих працівників.

Говорити про крах соціалістичної ідеї принаймні передчасно. Ідеї і цінності соціалізму залишаються реальною альтернативою вирішення найбільш гострих проблем людства. І зовсім не випадково навіть після сходження з політичної арени радянського соціалізму інших альтернатив не знайшлося. Реальність заключається в тому, що помер не соціалізм, пішли в минуле командна економіка, адміністративний ринок, гіпертрофована державна власність, зрівнялівка в розподілі, однопартійна політична система, страх перед великими вождями. Інакше кажучи, провал радянського соціалістичного проекту не може служити причиною компрометації самої ідеї.

Є багато пояснень катаклізмів, що сталися на рубежі 80-90-их років ХХ століття. Доктор філософських наук, професор Славін Б. Ф. серед причин краху попереднього «реального соціалізму» називає такі: він не зміг отримати технологічної і економічної перемоги над капіталізмом; соціалізм не дав більш високого життєвого рівня трудящим порівняно з розвинутими капіталістичними країнами; радянський соціалізм не став демократичним; КПРС з її теорією «повної і остаточної перемоги соціалізму» в одній країні залишилася глибоко догматичною партією, що перешкоджала розвитку і появі нових творчих ідей.

Виходячи з такого аналізу, цілком логічною виглядає думка доктора політичних наук, професора Черняховського С. Ф., що не варто зациклюватися на пошуках абсолютно альтернативного варіанту минулому соціалізму. Більш продуктивною є ідея про те, що все було зроблено в основному правильно. Але, як і в рамках будь-якого здорового явища, у тому соціалізмі розвинулися свої протиріччя, з якими суспільство не справилося. Варто нагадати, що всі крупні революції завершувалися спочатку реставраціями, а затим реставрації приводили вже до нових революцій. Тому, якщо розглядати радянський соціалізм як деяку ранню стадію соціалізму, пов’язану з індустріальним суспільством, а нова фаза соціалізму, природно, повинна бути пов’язана з постіндустріальним суспільством, можна говорити про таку формулу.

Індустріальний соціалізм історично переміг індустріальний капіталізм вже в 20-30-ті роки, але примусив його модифікуватися, стати постіндустріальним капіталізмом. І вже постіндустріальний соціалізм програв постіндустріальному капіталізму. Замість того, щоб іти шляхом створення постіндустріального соціалізму, сьогодні в Росії, як і в інших колишніх республіках СРСР (виняток складає хіба що Білорусь), пішли шляхом створення доіндустріального капіталізму чи індустріального феодалізму.

Тому на черзі – реставрація соціалізму, але вже постіндустріального. Виникає лише питання про співвідношення людини і суспільства. Якщо в марксистському розумінні соціалізм – це перша фаза комунізму, то в самому широкому розумінні соціалізм – соціалізоване суспільство, де суспільство турбується про окрему людину. А це і є не що інше, як демократичний соціалізм.

Отже, ліберальний чи соціальний шлях розвитку для пострадянських країн?

З точки зору соціал-демократії, соціалізм – це суспільно-політичний лад, який настає не завдяки революції та ліквідації капіталізму, а в результаті його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням чисельного зростання середнього класу, утвердженням соціального партнерства поміж власників, підприємців та найманих працівників. Для соціалізму характерним є досягнення більш високого рівня соціальної рівності і справедливості. Він справив величезний вплив на цивілізаційний розвиток планети. Соціально-політична практика соціалізму сприяла трансформації капіталізму, його провідних держав у бік реальної демократії та суспільного прогресу. Практика соціалізму в багатьох європейських країнах (Фінляндія, Швеція, Іспанія, Австрія тощо) сприяла встановленню справедливого суспільства з цінностями свободи і рівності, створення умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості, подолання всіх проявів насилля і соціального відчуження, гармонізації суспільного життя, досягнення соціальної солідарності, контролю над стихією ринку, втілення в життя ідей соціального захисту, справедливого перерозподілу матеріальних і духовних благ, загальнолюдських гуманістичних і демократичних цінностей, соціальних гарантій для незахищених верств населення.

Це і є демократичний соціалізм, як ідейно-політична доктрина соціал-демократичного руху, які знайшли своє відображення у Франкфуртській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу (1951 р.).

Схожість деяких програмних положень буржуазного лібералізму і демократичного соціалізму зумовило критику останнього, що, мов, західний демократичний соціалізм, сповідуваний Соцінтерном, ідейно близький з лібералізмом і між ними вже давно практично не існує відмінностей.

Справді, в останнє десятиліття лібералізм сприйняв від ідеології демократичного соціалізму ідеї захисту державою підприємництва, ринку і конкуренції, забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини і соціальний захист громадян. Проте основні постулати лібералізму залишаються практично незмінними. Теперішні ліберали підтримують програми соціальної допомоги незаможним верствам населення, втручання держави в соціальну та економічну сфери. Разом з тим, визнаючи необхідність і неминучість цього, ліберали постійно занепокоєні тим, як обмежити рамки втручання держави в економічне життя суспільства.

Основною ідеєю ліберального світогляду є ідеал індивідуальної свободи. Приватна власність розглядається як гарант і мірило свободи. Втіленням індивідуалізму і права приватної власності є засади вільного ринку і вільної конкуренції. «Війна всіх проти всіх», «людина людині вовк» - ось логічно завершені формули з ідеї індивідуалізму та права приватної власності як головних передумов ліберальної свободи. За великим рахунком, лібералізм просочений лицемірством і облудністю своїх цінностей, гасел, постулатів. Таємниця його доктрини полягає саме в тому, що, проголошуючи принципи рівності, свободи, права приватної власності, економічного і політичного плюралізму, загальної демократії, правової держави, загальнолюдських цінностей, прав людини, парламентаризму і т. д. лібералізм приховує, що весь набір надбаних цивілізацією цінностей служить передусім імущим класам, багатим власникам засобів виробництва.

Саме проголошення загальних, абстрактних, формальних прав і свобод, без їх забезпечення і матеріальної гарантії є обманом народу, одним із свідчень цього слугують положення Конституції України стосовно безоплатної освіти і медичної допомоги, права на відпочинок, працю, гідний рівень життя тощо.

Реформи, що здійснюються в Україні протягом 17 років, дали свободи і права лише тим, хто має великі гроші. Решта стали жертвами збагачення жменьки реформаторів-лібералів. Ідеологічним же виправданням такого грабунку власного народу стали постулати і цінності лібералізму. Найважливіші його положення набули в Україні функції захисту інтересів привілейованих верств населення. Неконтрольована гра ринкових сил аж ніяк не забезпечує соціальної гармонії, справедливості та свободи. Отже, можна зробити висновок: зігравши свою роль у боротьбі з феодалізмом, лібералізм виродився у вчення, що протистоїть соціальному прогресу суспільства. Проте саме лібералізм з його збанкрутілими засадами індивідуалізму, вільної конкуренції та вільного ринку сповідують українські «демократи-реформатори» з 1991 р. незалежно від політичних кольорів – помаранчевих чи біло-блакитних.

Ось і маємо результати такої політики. Як в Україні, так і в інших державах СНД, котрі опинилися осторонь від стовпового розвитку людської цивілізації завдяки нав’язаної їм учорашньої, давно застарілої моделі ліберального розвитку.

Сьогодні в Україні 130 найбагатших сімей володіють 65-ма відсотками ВВП, в той час, як в Німеччині сотня найбагатших сімейств контролює лише 2-3 відсотки ВВП. З точки зору нормальної людської логіки просто неможливо пояснити факт, що п’ять громадян – Жеваго, Боголюбов, Коломойський, Пінчук і Ахметов – «заробляють» за рік більше, ніж все доросле населення України.

Не випадково майже половина громадян хотіла б відновлення Радянського союзу, хоч і розуміють, що це неможливо. Переважна більшість вважає, що впевненість у завтрашньому дні щороку зменшується. Серйозним викликом стає соціальна ентропія, тобто зростання проявів дезорганізації, дезінтеграції. Вона свідчить про поширення апатії, занепад творчого потенціалу суспільства. Дослідження Центру Разумкова констатують: за 17 років незалежності шкала соціального оптимізму в українському суспільстві лише раз піднімалася над шкалою песимізму – на початку 2005 року, у перші кілька місяців після інавгурації Президента Віктора Ющенка. Відповідно до результатів загальноєвропейського опитування населення в 24-ох країнах, Україна посідає перше місце за участю населення в мітингах, але останнє – за відчуттям себе щасливим.

Подібна ситуація складається і в Росії. Незважаючи на свої природні багатства, за оцінкою депутата Державної Думи Світлани Горячової, нинішня економіка Росії поступається своєму дореформеному аналогу: за сталістю економічного росту, якістю галузевої структури, рівнем заробітної плати, диференціацією доходів населення, ефективністю і якістю державного управління тощо. Зате за масштабами криміналізації і корупції в економіці і всьому громадському житті багаторазово переважає.

Найбільш тяжкі наслідки ліберальних реформ проявилися у соціальній сфері. Нинішня влада, апріорі далека від інтересів більшості населення, уособлює і обслуговує інтереси вузької меншості – купки керманичів крупного бізнесу і тісно пов’язаної з ними верхівки чиновного апарату.

Капіталізм, як суспільство необмежених можливостей для всіх, виявилося фікцією. Дорога до капіталістичного щастя відкрилася лише для тих, хто в 90-ті роки опинився ближче до приватизаційного краника або до кримінальних джерел збагачення. Так звана російська «еліта» продовжує насаджувати свою мораль – культ грошей і непомірного споживацтва, самовпевненість, бахвальство і хамство, що розбещує свідомість людей.

На такому фоні винятком виглядає Білорусь, де в силу різних обставин – об’єктивних і суб’єктивних – ліберальна модель розвитку не прижилася. Ця країна знаходиться в центрі Європи не лише географічно, але й фактично – життя в ній наближається до європейських стандартів. Соціальні гарантії, високі стабільні заробітки і пенсії, доступні ціни на житло, зразкова робота комунальних служб, підтримка вітчизняного виробника – хіба це не критерії нормальної розвинутої держави?

Приклад Білорусі свідчить про реальну можливість альтернативного від ліберального шляху розвитку для її сусідів. На цьому контрасті ще більш вражаючими є втрати пострадянських держав, зокрема, України. Нинішній неоліберальний капіталізм є варварським і несправедливим навіть більше, ніж за часів Маркса. Адже глобалізація вимагає, щоб якнайменше число працівників інтенсивно працювало за менший заробіток. Маркс в Маніфесті Комуністичної партії писав: «Потреба постійного збільшення збуту продукції жене буржуазію по всьому світу. Всюди повинна вона проникати, всюди облаштовуватися, всюди встановлювати зв’язки. Буржуазія швидким вдосконаленням своїх знарядь виробництва і безкінечним полегшенням засобів зв’язку втягує в цивілізацію все, навіть найбільш варварські нації».

Коли читаєш ці слова, здається, що Маркс живе сьогодні з нами. Бо, дійсно, соціальна несправедливість, бідність, руйнація оточуючого середовища, це – неминучі наслідки планетарного ринку. Його невидима рука все частіше перетворюється в залізний кулак. Мова йде про жорстоке домінування одних країн над іншими. Стрижнем нової економічної політики країн «великої сімки» стосовно іншого світу стали принципи так званого неоліберального «вашингтонського консенсусу». Фактично ставиться завдання зняти всі перешкоди для вільного перетікання ресурсів і капіталів зі світової периферії в центр. В результаті «відкритості» світових окраїн саме «полюс влади» має одержувати все необхідне для економічного розвитку, соціального забезпечення своїх громадян і зміцнення своїх політичних позицій.

Таким чином, світ повинен остаточно поділитися на країни «вищого» і «нижчого» сорту. До «полюсу влади» у так званий золотий мільярд ввійдуть США, Канада, країни Західної Європи, окремі держави Східної і Центральної Європи, а також Японія, Ізраїль, Австралія, Нова Зеландія, з деякими застереженнями – Туреччина і Південна Корея. На роль же світової периферії автоматично записують практично весь мусульманський світ, Китай, Африку, Латинську Америку, Індію, Росію, Україну, інші країни СНД.

На превеликий жаль, правлячі кола України цього або не розуміють, або сподіваються на милість заокеанських меценатів за «примірну» поведінку. Такі ось реалії, як наслідок ліберальної економічної і соціальної політики українських керманичів, що, врешті-решт, і привело до нинішнього кризового стану в суспільстві.

Політична криза виникла ще в 2004 році, як наслідок суперечностей між двома олігархічними угрупуваннями – з однієї сторони, Партією регіонів, з другої сторони, партіями «Наша Україна» та БЮТ. Вона поглибилася з весни 2007 року через антиконституційні укази Президента В. Ющенка про розпуск Верховної Ради і проведення дочасних парламентських виборів. Посилювалися два полюси напруження – невідокремленість бізнесу від влади та протилежність ініційованих соціалістами намірів продовжити політичну реформу і здійснюваних інститутом президента кроків на реставрацію авторитаризму. Завершувався процес формування олігархічного політичного режиму, що опирався на узурпацію влади Президентом. Зрощення бізнесу і влади, бізнесу і політики стало абсолютним, особливо після антиконституційних виборів 2007 р. і формування так званої демократичної коаліції.

Як і можна було очікувати, передвиборні обіцянки БЮТ і НУ-НС «ощасливити» всіх знедолених насправді виявилися черговим блефом політичних авантюристів. Адже соціальна політика правих партій, політика «співчуваючого» лібералізму обумовлена виключно мотивами економічної доцільності – бажанням відкупитися. Вона вузько прагматична і, як правило, прив’язана до чергових виборів, на яких в хід ідуть запозичені в лівих гасла і відвертий популізм.

Замість вирішення справді нагайних для держави та її громадян проблем влада постійно провокує політичне напруження, обумовлене не різним баченням шляхів розвитку держави, а звичайною боротьбою за лідерство двох інститутів – Президента і Уряду. Колотнеча, затіяна двома посадовцями -Тимошенко і Ющенком – є найбільшою загрозою державі, її майбутньому. Вона негативно впливає на всі сфери суспільного життя в країні, підриває її авторитет у світі. Вирішальною мірою внаслідок конкуренції між згаданими суб’єктами загострюється економічна криза, йде неконтрольоване зростання цін на продукти харчування, комунальні послуги, пальне, транспортні витрати, відбувається занепад духовної і соціальної сфери, збільшується смертність (за найскромнішими прогнозами, через 20 років в країні залишиться 30 млн. населення), безробіття, наркоманія тощо.

Як стало очевидно після ганебного розвалу «демократичної коаліції», взаємних звинувачень Президента і Прем’єра у державній зраді, ліберальна політика, на якій трималася українська влада протягом 17-ти років, потерпіла крах. Переформатування коаліції становища не виправить. Його виправить лише зміна моделі розвитку – ліберальної на соціальну. Але для цього потрібен час і готовність виборця зрозуміти свій власний інтерес – не короткочасний (гроші чи якісь продукти за «правильне» голосування на виборах), а на перспективу.

Поки ж що продовжуються закулісні маніпуляції з метою перерозподілити повноваження, знайти нові схеми вигідного політичного партнерства, контролю над бюджетними ресурсами і бізнесом. Застереження, що, скажімо, Партія регіонів і БЮТ не знайдуть порозуміння через ідеологічні розходження, не мають під собою підстав. Те, що бютівець Сергій Терьохін подав до парламенту законопроект про підвищення прохідного бар’єру на виборах до 10 відсотків, свідчить про порозуміння двох політичних сил на далекосяжну перспективу – розподіл найвищих посад у державі, суттєве переформатування Конституції. Нічого дивного – і одні, і другі захищають виключно олігархічні фінансові клани. У БЮТ шість доларових мільярдерів, а в Партії регіонів – сім. У них є спільні бізнеси. Тому союз БЮТ і Партії регіонів навіть більш природний, аніж БЮТ і НУ-НС.

Очевидним стала і безпідставність нарікань на Конституцію. Не вона винна у владному розгардіяші, а її недотримання тими, найперше Президентом і Прем’єром, хто читає Основний Закон лише тоді і в тій частині, коли його можна використати як інструмент власного політичного впливу. Що вже говорити, коли навіть Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк вимушений був визнати, що політичне середовище України надзвичайно агресивне, в ньому не існує правил гри, все відбувається на самознищення: зради, змови та «візантійщина». А хіба не про подібні наслідки попереджали соціалісти напередодні незаконних осінніх виборів 2007 року?

Слід зазначити, що однією з головних причин проведення тих виборів було витіснення з Верховної Ради Соціалістичної партії України, принципова позиція якої заважала олігархічним партіям безперешкодно грабувати національне багатство країни, поділивши сфери впливу. Тепер ця боротьба вийшла за рамки цивілізованих норм, що характерно для кримінального бізнесу, особливо коли він відчуває свою безкарність. Така ситуація вкрай небезпечна для країни і ще раз підтверджує необхідність політичного балансу у вищому законодавчому органі, який забезпечують партії з різними ідеологічними позиціями.

На сьогодні в Україні формально присутні понад 100 політичних партій, котрі представляють практично всі ідеологічні спектри. НУ-НС можна умовно віднести до національно-демократичного напрямку, а БЮТ – до ліберального. Ми не випадково говоримо умовно, бо обидві ці політичні сили не мають чіткої ідеологічної позиції, а об’єднує їх спільна фінансово-економічна платформа – вони представляють інтереси спекулятивного капіталу. Більш чіткими є програмні засади Партії регіонів. Це – ліберально-консервативний напрямок, котрий забезпечує інтереси національного промислового і аграрного капіталу. Одночасно слід зазначити, що всі три названі політичні сили під час виборів послуговуються лівими гаслами, особливо у соціальній сфері, на що постійно «ловляться» українські виборці.

До партій лівого спектру відносяться СПУ, КПУ, ПСПУ, певною мірою – СДПУ(о). Об’єктивно найбільш відповідає українським реаліям лівоцентристська програма Соціалістичної партії з чітко вираженими соціал-демократичними цінностями, як противаги ліберальним цінностям.

Події останніх років переконливо засвідчили, що єдиний шанс для України, як і інших країн СНД, вийти на ефективний самостійний шлях розвитку – соціалізм. Звичайно, не в розумінні казармового соціалізму, а в розумінні соціалізму демократичного, або нового. Справа не в дефініціях, а в сутності. Соціальну державу ми розуміємо як ефективну систему нових державних і громадських інститутів, що вирішують проблеми людини. У більш широкому розумінні слова це і є демократичний соціалізм.

Найперше, що необхідно усвідомити, демократичний соціалізм – це перспективна соціально-економічна модель інформаційного суспільства, суспільства знань, в якому освіта стає базовою умовою розвитку людини.

По-друге, сама соціалістична ідея нерозривно пов’язана з культурою, з віковічним устремлінням людей до гармонійного світоустрою, достойного і безпечного життя.

По-третє, соціалізм – це свобода і демократія. Свобода без справедливості – завжди свобода для обраних. Поза справедливістю демократія залишається не більше, ніж загальним гаслом. Лише там, де реалізовані соціальні права людини, вона отримує можливість повною мірою скористатися своїми політичними правами і свободами у здійсненні своїх життєвих планів.

По-четверте, соціалізм – не заперечення, а синтез всього попереднього досвіду людства, в т. ч. й у сфері ринкових відносин. Соціалізм не ліквідовує ринок, а перерозподіляє владу над ринком – від олігархії до громадянського суспільства і держави, тим самим усуваючи кричущі деформації ринкових відносин. Регулювання ринку – закономірний підсумок історичної еволюції товарно-грошових відносин. І соціалісти виступають лише проти вторгнення ринкових відносин у галузі, далекі від економіки, бо це дезорганізовує суспільство, руйнує мораль. Саме суспільство не може бути ринковим в принципі. Адже ринкові відносини між простою людиною і чиновником – це пряма корупція, що ми зараз і спостерігаємо на всьому пострадянському просторі. Не може бути ринку і в соціальній сфері. Передача соціальної сфери бізнесу – це шлях в нікуди.

По-п’яте, соціалізм не заперечує і приватну власність. Він – за різні форми власності, їх ефективну взаємодію. Будь-які форми, якщо вони конкурентноздатні, мають право на існування. В сучасному соціалізмі немає ні догматичної інтерпретації інституту приватної власності, ні обожнювання всеохоплюючої націоналізації. Так, наприклад, обслуговування, торгівля, обробна промисловість, значна частина інновацій, багато чого іншого – чисто ринкові сфери. Тут немає необхідності в присутності держави. Проте в інфраструктурних, добуваючи і базових галузях, котрі у більшості випадків є природними монополіями, в таких високотехнологічних галузях, як космічна, авіаційна, атомна, військова промисловість, державна власність повинна бути визначальною. Таким чином, під усуспільненням соціалісти розуміють не ліквідацію інституту приватної власності, а політичне регулювання права власності, встановлення державного контролю над тим, як вона функціонує, і над розподілом доходів.

По-шосте, соціалізм передбачає здійснення ефективної національної екологічної політики, реальної політики, а не передвиборних обіцянок. До речі, саме цей напрямок став свого роду політичним трендом європейських соціалістичних і соціал-демократичних партій.

По-сьоме, соціалізм забезпечує справедливість в розподілі того, що створено суспільством. І мова тут йде не про патерналізм, не про подаяння з боку держави. Справедливість в розподілі – це, перш за все, соціальні гарантії, бережливе ставлення до головного багатства країни – людини.

Конкретні обставини, що склалися в Україні на початку ХХІ століття, диктують необхідність політичного вибору на користь демократичного соціалізму. Праві погляди і ліберальні переконання – зовсім не те, що потрібно сьогодні країні і її громадянам. «Добудова капіталізму» прирікає наше суспільство на жорстке протистояння багаті-бідні, на доганяючий розвиток, що означає топтання на місці і втрату значної частини національного суверенітету. І чим раніше українське суспільство зрозуміє це, тим меншими будуть втрати на шляху в майбутнє Бо нові українські ліберали з самого початку виродилися в замкнутий снобістсько-тусовочний клас, під «керівництвом» якого Україна неминуче сповзе у «третій світ», ніколи не ставши рівноправним членом європейського співтовариства.

Якщо суспільство соціально поляризоване, якщо в ньому існує абсолютне злидарство більшості населення, панує політичний і правовий «безпредел», корупція державних чиновників, а верхи з цим справитися не можуть і не хочуть, рано чи пізно це може вилитися в революцію і громадянську війну. Звичайно, суспільство від такого розвитку подій, від радикалізму, що веде до чергової катастрофи, не виграє. Єдиний спосіб уникнути такого сценарію – своєчасне вирішення виникаючих соціальних, національних і політичних проблем.

Займатися цим повинні державні структури і політичні партії, покликані вирішувати назрілі проблеми мирним законним способом. Такий досвід мають західні соціал-демократії. Проте ефективне використання цього досвіду можливе лише за умови, коли вітчизняна соціал-демократія стане впливовою політичною силою.

Передумови для того, щоб Соціалістична партія разом з іншими лівими і лівоцентристськими партіями стала такою впливовою силою, ідеї якої, за Марксом, «оволодівши масами, стануть матеріальною силою», в Україні є. Як історичні, пов’язані з ментальністю українців, так і ті, що ґрунтуються на нинішньому соціально-економічному стані держави.

Українці дійсно за своєю ментальністю є соціалістами. Певно, пояснюється це споконвічною боротьбою за свою свободу і незалежність, прагненням до справедливості ще з козацьких часів. Згадаймо мрію Богдана Хмельницького про Україну без пана і холопа.

Історичною передумовою формування соціалістичних ідей в нашому краї перш за все була боротьба за соціальне і національне визволення, корені якої сягали історії запорізького козацтва та гайдамаччини. У ХІХ ст. ці ідеї були відображені в діяльності Кирило-Мефодіївського братства і творчості Т. Г. Шевченка

В документах і практичній діяльності братства знайшли підтримку й подальшу розробку ідеї ліквідації самодержавства, скасування кріпосного права, національного визволення, загальнообов’язкової освіти, республіканського об’єднання слов’янських народів.

Величезне значення мали погляди Т. Г. Шевченка, який в своїх творах розглядав слов’янське питання з революційно-демократичних позицій. Запорукою утворення республіканської федерації слов’янських народів він вважав соціальне і національне визволення революційним шляхом.

Важливе місце в програмних документах кирило - мефодіївців займали організація шкіл і поширення освіти простого народу. Частина членів товариства навіть мріяли про те, щоб за допомогою освіти панівного й пригнобленого класів добитися скасування кріпацтва. Т. Г. Шевченко вважав поширення освіти важливою частиною революційно-демократичної програми перетворення суспільства.

На ідеологію кирило-мефодіївців впливали також ідеї християнського соціалізму, які, починаючи з ХVІІІ століття, широко пропагувалися в Західній Європі. В окремих місцях програмних документів вони намагалися протистояти існуючому ладові принципами християнства і природного права людей. Ідеалізація принципів первісного християнства, як втілення ідеалів добра і справедливості, мала місце в “Статуті слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія”, а також в “Книзі буття українського народу”.

Прагнення жити “не розділимо” засвідчує глибокий демократизм ідей як авторів програмних документів, так і всіх членів Кирило-Мефодіївського братства. Як представники пригніченої нації, братчики відстоювали принципи рівності, братерства, свободи всіх народів.

Різнобарвність суспільно-політичних течій в Україні з кінця 50-х років XIX ст. об'єднувало селянське питання. Кріпацтво, боротьба з ним були тією болючою загальнонаціональною проблемою, що примушувала шукати відповіді на питання, які з’являлись в результаті кардинальних соціально-економічних перетворень.

Центром усіх помислів української інтелігентської громадськості стає народ. Він вбачається носієм демократич¬них традицій та ідеалів. Звідси звернення до історії, її критичного осмислення. Йдеться про пошук історичних ідеалів. Гетьманщина, що привела, на їх думку, до пригноблення народу, викликає відразу. Голов¬ним оплотом демократії та свободи бачилося Запоріжжя. Але в своїй більшості народ не може усвідомити свої приховані потенції, йому не¬обхідна допомога з боку освіченої частини громади. Тому серед освічених кіл пануючою постає ідея про необхідність повернення до народу. Таке повернення бачиться можливим не тільки через вивчення мови, традицій та звичаїв, а, насамперед, через широке поширення освіти се¬ред народу.

Таким чином, вже з кінця 50-х рр. ХІХ ст. в Україні починають з’являтися українські громади, навколо яких об’єднується прогресивна інтелігенція. Головні заходи громадівців повинні були направля¬тися на освіту народу, щоб через неї він дійшов такого рівня, який відповідав би реальному господарському розвитку суспільства.

Після Емського указу 1876 р., який ввів заборону на українське друковане слово, ідейним центром українсь¬кого руху стає журнал "Громада" з його фундатором Михайлом Драгомановим. Його широкий європейський світогляд дав мож¬ливість надати українському суспільно-політичному руху соціалістичної орієнтації.

Критикуючи капіталізм, вихід для трудящих Драгоманов бачив у соціалізмі, основою якого повинні стати громади з колективною власністю на землю та знаряддя праці, створення кооперації в рамках капіталістичного ви¬робництва. Так повинно було здійснюватись витіснення капіталізму. Для досягнення цього необхідне очікування, поки в межах капіталістично¬го суспільства поступово визріють соціалістичні порядки. Але це очі¬кування передбачає кропітку працю в народі і в громадах, адже соціа¬лізм можливо будувати лише на ґрунті письменства, наукового господар¬ства, вільнодумства.

На передній план Драгоманов висував аграрний соціалізм. В такому сенсі його можна назвати соціалістом-народником. Але народницький напрямок його соціалізму зумовлювало, з одного боку, те, що міста і міське життя у 70-80 рр. були розвинені дуже слабо, надто ж на півдні Росії, а з іншого — те, що український народ, до якого були звернені його соціалістичні твори, складався майже виключно із селян.

У 1881 р. у часописі "Громада" була надрукована програма україн¬ських громадівців “Вільна спілка”, яка містила всі головні пункти драгоманівських погля¬дів на соціалізм: вимога рівного права для всіх, свобода слова, друку, зборів, повна самостійність для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні. В останньому знайшли свій прояв погляди М. Драгоманова на те, що "... в нас справа соціалізму мусить йти поруч із справою врятування своєї породи, з новим народженням національним".

В економічній сфері програма передбачала спільну власність на землю та знаряддя виробництва і згідно з цим спільну працю і сподівання на добру волю кожного члена громади при розподілі набутого. На думку громадівців, спільна власність та асоціа¬ції робітників (а на молодогромадівських зборах палко обговорювалося питання про спільні асоціації робітників і студентства) жодним чином не нівелює індивідуальність, яка, як і самобутність народу, була свя¬тою для громади.

Драгоманов неодноразово закликав українську інтелігенцію, особливо молодь, яка закінчує університети, селитися серед українського народу, аби провадити пропаганду соціалізму. Він доводив, однак, що соціалізм можливий лише, коли відбудеться загальне культурне піднесення народних мас, а тому соціалістам не можна обмежуватися тільки створенням соціалістичної партії і проведенням пропаганди соціалізму, а треба брати участь у цілому культурному житті свого народу, “соціалісти на Україні повинні складати не партію, а громаду". Особливо наполягав Драгоманов на необхідності для соціалістів різних національностей Росії проводити пропаганду соціалізму в звичному для них колі своєї національності і до того ж своєю національною мовою.

Таким чином, в діяльності громад простежувались соціалістичні мотиви, які знайшли своє подальше ідейне обґрунтування в працях Михайла Драгоманова.

З 80-х рр. в результаті промислового перевороту швидкими темпами відбувається індустріалізація України, як однієї із складових частин Російської імперії, а, відтак, і зростання ролі у революційному русі нового класу – пролетаріату, який за своєю суттю є явищем не стільки національним, скільки інтернаціональним.

На початку 90-х рр.. ХІХ ст. суттєві зміни відбулися і в українському громадському русі. Це був період пошуку нових форм і методів роботи, які б найкраще відповідали потребам українського суспільства.

Посилюється більш радикальні елементи національного руху. Члени так званих молодих громад, головним чином представники соціалістичного напрямку, сміливіше звертались до гострих соціально-економічних питань. З’являється принципово нова ідейно-політична течія, пов’язана з поширенням марксизму на національному ґрунті. В 1893-1894 рр. соціалістично налаштована частина української інтелігенції, серед якої були і члени “молодих громад”, об’єдналася в марксистський гурток на чолі з І. Стешенком і куди ввійшли Л. Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та інші.

Чи не найпомітніший слід в історії українського соціалістичного руху залишив Іван Якович Франко. Він мислив загальноукраїнськими категоріями і розумів соціалізм не як догму, а як дійсно суспільний ідеал, вистражданий людством протягом століть. Не випадково товариш Івана Франка О. Терлецький ще в ті далекі часи говорив, що «кожна чесна і тверезомисляча людина, яка не хоче брати на себе відповідальність за народні кривди, повинна бути соціалістом». А хіба не так має бути в Україні початку ХХІ століття?

Для України завжди одним з найважливіших було питання співвідношення національного і соціального. Шукаючи шляхи усунення соціальної несправедливості, першорядного значення надавав цьому і Іван Франко. Саме спрямованість на служіння своєму народу зрештою і привела його до соціалістичної ідеї, яку він розглядав у європейській традиції, в демократичному, загальнолюдському значенні. Тут Франку імпонували гуманістичні засади: свобода, соціальна рівність і братерство. Це той ідеал, до якого завжди прагнуло людство і реалізувати який покликаний соціалізм. До речі, і марксизм Франко сприймав не як теорію соціалістичної революції, ідеологію пролетаріату, а як суму благородних ідеалів, що виражають інтереси простої людини.

Іван Якович дійшов висновку про нежиттєздатність державного соціалізму, що повністю підтверджено практикою сталінізму і, врешті-решт, крахом СРСР. Разом з тим прикметно, що критика І. Франком Марксової схеми «державного соціалізму» не огульна, не заангажована. Франка варто б перечитати як нинішнім ортодоксальним комуністам, так і їхнім опонентам, котрі в марксизмі бачать лише суцільний негатив. А Франко жодним чином не применшував наукових заслуг та історичного значення К. Маркса і Ф. Енгельса. Він лише намагався довести, що «для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіанство і непомильність, про те, що вони дали нове євангеліє робочому народові всього світу». Цілком справедливо Франко закликав дивитися на марксизм не з абстрактних позицій, а як на людей даного часу і оточення, що черпали свої ідеї з того оточення і переробляли їх відповідно до складу свого розуму, і для людей свого часу.

Уважне прочитання творчої спадщини І. Я. Франка могла б добре прислужитися справі українського державотворення на сучасному етапі. Перш за все – це втілення в життя принципу соціальної справедливості. Бо, по-перше, в Україні, як і за І. Франка, «тих, хто розкошують, дуже мало, інших, які працюють, величезна масса»; по-друге, поки що свобода є чисто формальним принципом, оскільки насправді вона існує лише для багатих. І обіцянки, які роздавалися на Майдані у 2004 році, що багаті поділяться з бідними, так і залишилися обіцянками. Щоб вони стали реальністю, необхідно створювати відповідну законодавчу базу стосовно системи податків, як це пропонував І. Франко і як це зроблено, наприклад, у сучасній Швеції соціал-демократами. І як взагалі працюють над цими питаннями європейські соціалісти, виробивши спільну програму «Нова соціальна Європа».

Надзвичайно актуальними є погляди І. Франка на проблеми стосунків між народами в плані досягнення національної єдності. Коли політики стануть керуватися принципом «народ, який цінує і відстоює свої національні почуття, повинен визнавати таке ж право й за іншими народами», зникне штучне протистояння і в самій Україні, і з нашими сусідами. А ідея Франка стосовно формування української нації проста і зрозуміла: витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя. Саме це треба сьогоднішній Україні! Потрібна згуртована політична нація, а не штучний поділ на Схід і Захід, на «своїх» і «чужих».

Соціалізм у розумінні Франка – це лад, що ґрунтується на етичному вихованні народних мас, прогресі, загальній освіті, науці, людській і національній свободі, а не на партійному догматизмі, деспотизмі проводирів, бюрократичній регламентації людської діяльності. Впевнений, що кожен українець хотів би жити у такому суспільстві. Інша справа, як таке суспільство збудувати, як залучити до цього широкі народні маси, котрі поки що в результаті озлидніння залишаються політично безвольними, залежними від впливу зовні. Хоч не все безнадійно. Першим кроком у реформування суспільства стала конституційна реформа, ініційована соціалістами. Її завершення на рівні місцевого самоврядування дасть реальну можливість кожному громадянину стати причетним до управління державою, прийняття рішень в інтересах народу на всіх рівнях.

Сподіваюся, що учасники конференції пробачать мені цей відступ від головної канви екскурсу в історію соціалістичного руху в Україні. Я зробив це свідомо, щоб більш рельєфно показати закономірність укорінення соціалістичної свідомості в українському суспільстві і що Соцпартія цілком закономірно є спадкоємницею прогресивних ідей українських соціалістів і соціал-демократів кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Цей історичний відрізок взагалі характерний загальним захопленням соціалізмом. Тому всі політичні партії, які виникали на українському грунті, орієнтувалися на той чи інший варіант соціалізму. До соціалізму зверталася навіть Українська національна партія. «УНП – відзначалося в її програмі – визнає соціалістичний ідеал, як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’я, сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні». Необхідною передумовою глибоких соціально-економічних перетворень в суспільстві, а в кінцевому рахунку й досягнення соціалістичного ідеалу, програма УНП вважала здобуття вільної, непідлеглої, самостійної держави – республіки українських робочих людей.

Помітний слід в історії соціалістичного руху залишила Революційна українська партія (РУП), створена у 1900 році. Пізніше на її основі сформувалася ціла низка політичних партій: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська соціал-демократична “Спілка”, групи українських есерів (у квітні 1917 р. вони об'єдна¬лись в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська народна партія (УНП), Націонал-демократична партія та інші.

У 1905 р. Революційна українська партія на своєму ІІ-му з’їзді, повністю перейшовши на соціал-демократичні позиції, прийняла нову назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Вона стала на позиції ерфуртської програми німецької соціал-демократії, яка відзначалася тим, що лояльно ставилася до вирішення національного питання і відкидала антагонізм між проблемами національними та соціальними. У лавах партії знаходилися відомі українські громадські і політичні діячі – В. Винниченко, С. Петлюра, Л. Юркевич, Д. Донцов та інші.

Значного піднесення набуває соціалістичний рух у часи національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Непересічний знавець українства та його історії Володимир Винниченко називав українців «трудовою нацією». Чітко окреслив проблему також перший президент України Михайло Грушевський: «Ми се повторяли десятиліттями, що Україна вийде тільки на трудових масах». Крах української державності, вважав М. Грушевський, принесли тоді «буржуазні, взагалі західноєвропейські шаблони», і тому закликав «пізнати себе» і, пізнавши раз, «держать твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнання. Нам не можна ніяк збиватись з дороги, вказаної нашим минулим і сучасним ладом життя». Не приховував він і того, який лад мав на увазі: «Хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму… і від цього не відступимо!».

Як бачите, кращі представники української еліти були набагато мудрішими від нинішніх керманичів, котрі через власне шкурницькі інтереси готові пожертвувати всім, в тому числі й долею держави та народу. Проте своєю антинародною діяльністю президентська і урядова команди добилися протилежного від очікуваного ними результату – люди все більше переконуються в правоті соціалістів, маятник суспільних настроїв хитнувся з правого до лівого ухилу.

Це об’єктивно. По-перше, така логіка власної української історії. По-друге, люди добре бачать, що приголомшливих успіхів в економічному і соціальному розвитку європейські країни досягли саме завдяки практичному втіленню в життя соціалістичних, соціал-демократичних ідей. А наше населення в основному налаштоване на європейські соціальні стандарти життя. Та й досвід Радянського Союзу ще досить свіжий в пам’яті старшого покоління.

Отже, сьогодні створилися об’єктивні обставини для зростання привабливості лівих ідей серед українських виборців, що підтверджують і результати соціологічних досліджень: третина населення найбільш близькими для себе вважають соціалістичні й соціал-демократичні цінності, 15 відсотків – комуністичні, і лише 12 відсотків – ліберальні. Інша справа, що останніми роками виборець, всупереч своїм переконанням, голосує за лібералів. І це не чисто український феномен, котрий вимагає окремого аналізу. Єдине, що хочу сказати – ліві елементарно не вміють реалізувати свій потенціал. А сподіватися на позитивний результат можна лише за умови, коли ліві будуть ефективно впливати на процес формування позитивного ставлення до себе, а не чекати, коли це станеться завдяки провальній роботі Уряду у складі представників ліберального напрямку. Не забуваймо, що в їхніх руках такий могутній засіб впливу на суспільну свідомість, як преса, радіо і телебачення.

Обговорюючи проблеми вибору шляхів розвитку, необхідно звернути увагу на одну важливу обставину: глибинними регуляторами людських дій є потреби і цінності. В період стабільності соціальна поведінка різних груп людей цілком передбачувана. Вона підпорядковується переважно економічній необхідності. В нестабільний період різко зростає кількість можливих варіантів розвитку суспільства. Саме в такий період зростає вплив різних ціннісних моделей та ідеалів, які пропонують для реалізації той чи інший варіант майбутнього. І це майбутнє настає як результат боротьби політичних ідеалів і політичних цінностей.

Зрозуміло, що для втілення в життя тих чи інших цінностей, необхідний прихід до влади. І в цьому сенсі особливо актуальним стає досягнення єдності дій лівих сил. А вже через механізми влади перебудовується система держави і права, політична система – для реалізації нових політичних цінностей, в даному випадку цінностей демократичного соціалізму.

Серйозне питання – на які соціальні групи перш за все мають опиратися ліві. Потрібно визнати: якщо соціалізм ХХ століття своєю опорою вважав малограмотних трудівників, пролетаріат (з чим багато хто не погоджувався, в т. ч. основоположник російського соціалізму Г. В. Плеханов), то в ХХІ столітті такою опорою морального, гармонійного суспільства може стати інтелігенція, особливо науково-технічна, тобто високоосвічені трудівники, що становлять основу середнього класу. Підстав для цього декілька.

Економічна. В економіці високих технологій основу додаткової вартості створюють не фізичні затрати працівника, а розумові зусилля. Джерело додаткової вартості в економіці сьогоднішнього і завтрашнього дня – освітній інтелект, знання.

Соціально-політична. Представники інтелігенції, особливо науково-технічної – люди інтровентивного типу психічної організації. Вони не схильні ставати представниками «капіталу», віддають перевагу працювати не на підприємця, а на все суспільство, на державу. Це люди найманої праці, «підприємці думки», а не «підприємці – організатори бізнесу». Інтелігенції з двох великих ідей – «соціальна справедливість» і «індивідуальна свобода» - набагато ближча перша.

В Україні середній клас має у своєму складі носіїв як консервативно-традиціоналістських, так і реформаторсько-модернізаційних цінностей з більш-менш свідомою політичною позицією. Але головне (зверніть на це увагу!) – політичні симпатії середнього класу: 22,5% є прихильниками соціал-демократичної течії, 10,8% - національно-демократичної, 8,2% - соціалістичної, 4,6% - комуністичної, 4% - ліберальної. Таким чином, 35,3% представників середнього класу готові підтримати ліву ідею! Варто працювати з цією категорією виборців? Гадаю, питання чисто риторичне. Важливе інше – створивши політичні гарантії середньому класу, українські політики лівої орієнтації отримають підтримку його основної частини, а середній клас, у свою чергу, отримає можливість стати соціально-політичною базою у новій системі української соціалістичної державності.

Соціалістична партія України, засвоївши уроки з поразки на виборах 2007 року, готова адекватно відповідати на виклики часу. Вважаємо, що з точки зору зміцнення фундаменту для формування серед прихильників соціалістичних і соціал-демократичних цінностей контингенту виборців, котрі свідомо віддадуть свої голоси за СПУ, позитивні результати приніс ХІV з’їзд партії.

По-перше, на з’їзді чітко визначена позиція партії в нинішніх умовах і запропоновані конкретні кроки по недопущенню згортання демократії в Україні, сконцентровані у відповідній резолюції.

По-друге, прийнята довгострокова програма дій по захисту інтересів селян, що знайшла своє втілення в постанові « Про позицію СПУ стосовно земель сільськогосподарського призначення».

По-третє, і це найголовніше, розглянута і затверджена програма «Справедлива Україна», що дає відповіді на всі злободенні питання, які хвилюють українців, визначає шляхи їхнього вирішення, відсторонення олігархів від влади, переходу від ліберальної до соціальної моделі розвитку.

Суспільство, що розпалося на багатих і бідних, розривається непримиримими соціальними протиріччями, не солідарне і безвідповідальне, не має перспектив. Тому немає нічого дивного в тому, що люди повертаються до соціалізму з його ідеалами свободи, справедливості, солідарності, рівності і братства. Ще раз наголошую, що українському суспільству не потрібен радикалізм, бо це призведе до чергової катастрофи. Але для нього також є неприйнятною безальтернативність нинішнього шляху розвитку. Воно потребує реальної конкуренції політичних поглядів і програм. І соціалісти через свою програму «Справедлива Україна» пропонують соціалістичну перспективу для країни. Пропонують не набір абстрактних конструкцій, а реальну програму, котра може стати основою національної злагоди на шляху в майбутнє.

Саме ідея СПРАВЕДЛИВОЇ УКРАЇНИ могла б стати об’єднуючою національною ідеєю, мета якої – побудова заможного суспільства, в якому соціальна рівність поєднується з індивідуальною свободою, де працююча людина апріорі не може бути бідною.

Соціальну справедливість, пріоритет прав людини, формування політичної нації, що є гарантією недопущення розколу України за географічними та етнічними ознаками, зміну ліберальної моделі розвитку на соціальну наша партія розглядає як базові цінності українського суспільства, навколо яких закликає об’єднуватися лівоцентристські, всі патріотичні сили України.

Список використаної літератури:

1. Матеріали ХІV з’їзду СПУ, К., 2008
2. Справедлива Україна, К., 2008
3. Концепція ідеологічної роботи СПУ в сучасних умовах, К., 2007
4. Декларація єдності лівих і лівоцентристських сил України (основні тези). Проект, К., 2008
5. Решение социальных проблем ХХІ века - социалистическая альтернатива. Материалы І Международного социалистического форума, М., 2007
6. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст. Програмні документи перших українських політичних партій, К., 1992
7. Возняк С. М. У пошуках суспільного ідеалу (І. Франко і соціалізм), Івано-Франківськ, 2007
8. Іван Франко – соціаліст: минуле і сьогодення. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої Року Івана Франка та 150-річчю з дня народження Каменяра, Івано-Франківськ, 2008
9. Пилипчук О., Коропатник М. Історія соціалістичних ідей в Україні, Чернігів, 2006
10. СПУ в контексті українських реалій: історія, сьогодення, програмні цілі, К., 2007
11. Лациба М., Вінніков О., Сідєльнік Л., Український Д. Пріоритети розвитку громадянського суспільства України, К., 2008
12. Кирило Черкашин Електоральна диференціація території України // Політичний менеджмент, 2008, № 1 (28)
13. Василь Козьма Політичні ціннісні орієнтації українського середнього класу // Політичний менеджмент, 2008, № 1 (28)
14. Станіслав Ніколаєнко Найкраща ідеологія – це олюднена політика // Товариш, 2008, №60 (1098)
15. Олександр Мороз На кого працюють «кумири» // Селянська правда від Івана Бокого, 2008, №52 (53)
16. Олександр Мороз Необхідно забезпечити присутність лівого політичного спектра в парламенті // Товариш, 2008 №103(1141)
17. Василь Кушерець Від товариства «Знання» - до суспільства знань //Урядовий кур’єр, 2008, №161